5. Особисті трагедії не скасовують школу.

Зранку прокинулася, інстинктивно глянула в телефон. Повідомлень від нього не було.  Третій день без "Доброго ранку, сонечко".
Лише два слова від однокласника - "скинь домашку". От і все. 
 Дорогою до школи мене перестрів друг Андрія - Данило. Він мій одноліток, з паралельного класу. 
-Привіт, Ванеска.
- Привіт.
-Може, сходимо в кіно на вихідних?
- А ти ще не знаєш?
-Про що? А, так. Прикро, що так сталося. Не віриться, що позавчора Андрій був, а зараз уже немає. Він був веселуном, душею компанії. Нам його не вистачатиме.
- І ти запрошуєш мене в кіно?
-Таакк. Це, звичайно, дуже сумно, але життя продовжується. Справді, ходімо?
-  З ким? Це ви з хлопцями вигадали, щоб я розвіялася?
-Ні, це я. Ми тільки удвох підемо.
- Тобто, як? Ти що, не розумієш, що я зараз не можу розважатися. І чому удвох?
-Ну, досить. Хіба ти не помічала, що завжди мені подобалася? Андрія вже не повернеш. Ти ж не збираєшся залишатися самотньою  весь вік?
- Даню, я тебе не розумію. В тебе друг загинув, а ти таке морозиш! Як ти смієш? Нікуди я з тобою не піду!
-Ти ж його ніколи не любила. Я знаю. 
-Помиляєшся, я любила і залишусь йому вірною.
- Але його більше немає, це безглуздо!
- Та пішов ти!
-Окей, я зрозумів. Дам тобі час оговтатися. Ти відійдеш трохи, заспокоїшся, тоді поговримо.
-Ні, не поговримо. Я не хочу тебе бачити. Відчепись. Згинь!
І я плюнула йому в обличчя. Потім повернулася і швидко попрямувала до школи. 
Данило крикнув мені услід:
-Ти про це ще пошкодуєш!
Я не очікувала, що його друг може бути таким.... таким..... Навіть слів не можу дібрати пристойних. Це не людина. Я його ненавижу. 
Я зайшла у клас і 12 пар очей втупилися у мене. Дівчата підбігли до мене, стали втішати, хлопці розпитували, як це сталося. Я не дозволила Анні себе обійняти. 
-Не треба мене жаліти. Я це ціную, але прошу, не треба. Будь ласка, залиште мене всі у спокої!
Пролунав дзвоник на урок. Всі позаймали свої місця. Всі косилися на мене, я відчувала спиною їхні погляди і мене це напружувало. На всіх перервах я виходила з класу і бродила коридорами, щоб уникнути їхніх здивованих поглядів і розпитувань. Сходила в їдальню, але шматок в горло не ліз. Попорпалася виделкою в тарілці, але з'їла лише дві ложки. Тарілка залишилась майже повною. 
Після школи я залізла з головою під ковдру і стала гортати спільні фото. Який він був красивий. Андрій. Карі очі, чорні брови, смаглявий брюнет, стрункий, спортивний. Надзвичайно вродливий. Я любила його кирпатий носик і шоколадні очі. А в його руку повністю вміщалася моя рука.  Провела пальцем по його губам на фото. Ці губи мене цілували. А ще він любив, як мати, цілувати мене в лоба. Це так мило. Крім того,  у нас був звичай тертися носами. Це для мене означало набагато більше, ніж поцілунок, адже я робила так тільки з найріднішими людьми. А два дні тому  стало на одну людину менше. Я нахилилася до фото в телефоні і прошепотіла:"Я люблю тебе".