4. Трав'яного чаю замало...

Повернувшись додому, я зачинилася у своїй кімнаті. Сіла на ліжко, обхопила ноги руками і почала гойдатися. Вперед- назад, вперед-назад. Це допомагало опанувати себе і заколисувало. Заснула. Сон був недовгим. Прокинулася за пів години. Пішла на кухню. Мама крапала собі заспокійливе. 
-Тобі теж накрапати?
- Ні, дякую. 
- Може, вип'єш зі мною м'ятного чаю?
- Можна.
Мама накидала  у чай не тільки м'яти, а багато різних трав. Вийшла гірка зелена гидота, але мені було байдуже. Я навіть не додала цукор. Може тому чай здавався таким несмачним. 
- Ти ж забула покласти цукор, доню.
Я потягнулася до цукорниці і розбила її. По руці цибеніла кров, але мені не було боляче. Мама підхопилася, закричала:
-Ой лишенько. 
Заходилася збирати осколки і прибирати розсипаний цукор, Промила мою руку, перев'язала бинтом .
-Нічого доню, посуд б'ється на щастя, а рана до весілля загоїться. Ой ...
Вона усвідомила, що саме щойно сказала. 
-До якого весілля, маам?  Немає за кого виходити. Я і до цього не хотіла, а тепер і поготів. 
- Вибач, доню, я не те хотіла сказати, це просто приказка.
-Це ти вибач, що розбила твою цукорницю.
Я піду, погуляю.
- Іди, тільки не роби дурниць, прошу. 
- І в думках не було. 
Я зібралася і вийшла на вулицю. І за кого вона мене має? Я нічого погано собі не заподію. Це не має сенсу. Самовбивство - остання справа. Це для слабкодухих. І від цього легше не стане нікому. 
Я йшла вулицею, підкидаючи ногою камінчик і розмірковувала про те, що сталося. 
-Чому він опинився біля стоянки? І хто це зробив? Хто його вбив? За що? Він же ж і мухи не образить. Андрійку мій! Якби ж я тільки знала хто тебе так. Я б перегризла йому глотку, я б задушила  голими руками. 
І сіла б до в'язниці? І кому я зроблю цим краще? Цього покидька обов'язково знайдуть, знайдуть і покарають. І він згниє за ґратами. А ти згниєш у землі ... 
А й правда, найкращі ідуть так рано. Раніше за всіх. 4 удари ножем. Чим він заслужив? Ще й у серце? А в нього ж було хворе серце. Я відчувала, що він піде з життя раніше, ніж я, але думала, що це буде у глибокій старості. Або від старості, або від серцевого нападу, бо серце ж. Але по ньому не скажеш, що там щось не так. Він спортсмен: боксер і футболіст. Підкачаний, міцний. Я не раз говорила, що хто там сердечник, він здоровий як бик. А він казав, що його серце хоч і хворе, але навіки  стало моїм. 
Мої роздуми перервав телефонний дзвінок. Це був тато. Кілька днів з ним не спілкувалася. Батьки вже три роки в розлученні. Тато зазвичай телефонує раз на тиждень, а бачимось раз на місяць. Насправді, мені не вистачало батька, але я ніколи не зізнавалась у цьому навіть сама собі. Мені не хотілося ні з ким спілкуватись, але я таки взяла слухавку. 
-Ало. 
-Доню, привіт.З тобою все добре? Я у новинах читав, що у нас у місті вбили якогось хлопця біля автостоянки. Не гуляй там, добре?
- Тату, то був не просто хлопець. А мій Андрій. Я тобі розповідала про нього. 
-Щооо? Це ж як? Невже? Я не вірю. Як це сталося?
- Чотири ножові удари. Ми з мамою вчора були на допиті.
-Жахіття яке. Тримайся, доню. Ти зможеш це пережити. 
- Таак, я знаю. Я ж вся в тебе. Навіть не плачу. 
- Молодець. Може, сходимо на морозиво? Чи куди ти захочеш? Тобі треба розвіятися, відволіктися. Я за тобою заїду?
-Ні, дякую. Не варто. Я саме вийшла на вулицю, подихати свіжим повітрям. Все нормально, справді. 
- Якщо тобі щось знадобиться чи просто захочеш поговорити, просто зателефонуй. У будь-який час. 
-Ок. Па.
-Бувай.
Починало темніти, повернулася додому, щоб не хвилювати маму. А то надумає  собі всілякого. Вона і так була нервова. Досі не відійшла від розлучення, хоч минуло уже три роки. А тут ще й убивство Андрія. 
Повернувшись додому, як знову зробила всю домашку, якої було мало, бо я вчора багато виконала. Залишилось тільки те, що задали сьогодні. Лягла спати. На диво швидко заснула.