3. Допит без сліз.

На ранок у мене страшенно боліла шия, бо я ж спала у незручній позі на столі. Навколо все залишалося як зазвичай. Моя кімната. Мама збиралася на роботу, ми випили чаю і я пішла одягатися у школу. Наче і не було цього всього вчора. Може, це і справді був сон. Схопила портфель і мама нагадала, коли я вже стояла у дверях:
-Сьогодні на 15:00, пам'ятаєш? 
-Ага. 
Отже це не сон. Я вискочила з дому. 
Побігла до школи. Зараз  усе віддала, щоб обійняти свого Андрійка. Обхопити руками за шию. Ніколи не любила телячих ніжностей, але з ним ставлення змінилося. Він був єдиний хлопець, якому дозволялося мене торкатися. Обіймати, цілувати. З ним відбувся мій перший поцілунок. І більше я ні з ким не цілувалася, тільки з ним. Він був турботливим, добрим і поблажливим до мене. І ще опікав мене як мама. Тільки на шляху якась гілка, він легким рухом переведе мене на інший бік дороги. Не давав мені вступити в калюжу, наприклад. Хоча  я і сама могла про себе подбати, а він ставився до мене як до малої дитини. Мене це бісило,  гиркала на нього, бо я вже доросла. А він старший за мене тільки на рік. Його смішило, коли я злюсь. Андрієчку, ну де ж ти зараз? На кого мене покинув? 
У школі всі знали, що ми зустрічаємось, а сьогодні мовчали. Мабуть, ще не знають. То й добре. Мені не потрібне їхнє співчуття і жалість. Я непогано тримаюся. Відсидівши всі уроки, я пішла додому. Останній урок скасували, бо вчителька захворіла. Тож я якраз встигаю на допит. Зайшла додому, випила чаю. Повернулася з роботи мама і ми разом пішли у відділок поліції. Всю дорогу мовчали. Видно, мама хотіла почати розмову, бо в неї час від часу виривалося коротке:"Е..." Але вона так нічого і не сказала. Я навіть рада, що мовчали. Дійшли. Нас зустрів той самий незнайомий чоловік, слідчий. Я зовсім не пам'ятаю у чому він був одягнений, бо якось не до того.  Пам'ятаю лише, що він був високим. Він представився:
-Гриценко Максим Дмитрович, слідчий. А ви, юна леді, Незалежна Ванеса. 
- Саме так. 
-Прошу,- і він завів нас із мамою до кабінету. 
- Я пропоную обговорити все тут, а не у кімнаті для допитів, щоб вас не напружувала темрява і порожнеча. 
- Добре. Тільки спочатку скажіть, як це сталося? 
- Учора, 7 квітня, навпроти автостоянки було знайдено закривавлене тіло Соколенка Андрія Вікторовича. Чотири ножові удари. У спину два,  в живіт і ... у серце. 
- А де він зараз? 
- У крематорії. 
Мама скрикнула:
-О, Боже. 
Я лише зітхнула. 
Мама взяла мене за руку, щоб я відчувала її підтримку, але я вирвала свою руку з її. 
Я так і думала. Він почав ставити  шаблонні запитання. А я завжди говорю те, що думаю. І сказала:
-Так ви у розслідуванні не просунетесь. Вам же треба знати всі подробиці.
- Саме так, але що ти пропонуєш?
- Я сама розповім усе, що стосується справи. Тільки не перебивайте. Слухайте уважно і записуйте десь .
Обличчя у Максима Дмитровича було дуже здивоване, він на хвильку розгубився, а потім ввімкнув диктофон і кивнув головою подаючи мені сигнал, що я можу починати.
- З Андрієм ми познайомилися, коли я була у 9 класі. Він на рік старший. Андрій почав приділяти мені увагу, залицятися. Закрутилося якось і ми почали зустрічатися. Вже рік разом.  Він дуже хороший друг, я знаю деяких його хлопців, у них гарні стосунки. Вони йому як брати. Допомагають одне одному, рятують, підтримують. Взірець чоловічої дружби. 
Останнім часом я не чула, щоб він з кимось сварився. Ворогів у нього точно не було, бо Андрій такий добряк і не конфліктний зовсім. Це у мене через день скандал у класі. Він закликав мене бути толерантнішою, терплячою, поблажливішою, спокійніше на все реагувати. Я швидко запалююсь. Зривалася часто і на ньому. Іноді були причини, але дрібні, а іноді він просто потрапляв під гарячу руку. Зараз мені соромно за свою поведінку. А він ніколи на мене не ображався. Навіть коли я була зла і могла назвати його дурником, придурком і щось у цьому дусі. Він любив мене безмежно і мріяв, що ми колись одружимося і будемо жити разом. Він хотів розділити зі мною кожну хвилинку свого життя. А мене такі занадто серйозні для 16 років наміри напружували і дратували. Я просила його не говорити про це, бо ще занадто рано таке планувати. 
Андрій був ніжним і романтичним. Вчора зранку він не написав мені, як зазвичай. Я це помітила, але особливо не звернула уваги, бо зранку метушня, збори у школу. Протягом дня він не писав. Я теж, бо дівчата не мають робити перших кроків. Навіть почала ображатися на нього, що він забув про мене. І чим це він там зайнятий? Так і думала. От і все. А потім я прийшла додому і дізналася старшну звістку від мами. Ніби все.
- Знаєш, скільки людей сиділо на цьому місці? А у кімнаті для допитів скільки? І всі вони ридали, плакали, всхлипували. Навіть чоловіки. Здорові, великі. І плакали, як малі діти. А ти чомусь не плачеш і не виглядаєш як убита горем дівчина. Я, звичайно, не психолог, але досить незвична реакція на смерть коханого.
- Сліз якось немає. Отака я і є. 
- Знаєш, я почув від тебе багато разів, що він тебе кохав. Але жодного разу не почув, що ти його кохала. Ти кохала?
- Так, так, я кохала. Інакше не погодилась би зустрічатися. Інакше б не терпіла б його телячих ніжностей і сюсюкання і не дозволяла б йому себе цілувати і обіймати. 
- Логічно. 
Обізвалася мати:
- Це все? Ми можемо іти?
- Розпишіться тут і тут.
Мама розписалась. 
-Якщо вам немає чого додати. То все. Допит закінчено. Але якщо щось згадаєте, зателефонуйте.  І простягнув по візитній картці мені та матері. 
Ми підвелися зі стільців. 
-Зачекайте,  ледь не забув. Приходили його батьки. Просили переказати вам, що через два дні буде похорон. У суботу, об 11:30 початок.  Ви з Андрієм були не чужими людьми. Приходьте, якщо зможете.
-Дякую. До побачення. І ми вийшли з кабінету, а потім і з відділку. Поверталися знову  мовчки.

Дякую, що ви зі мною. Чекайте продовження! Буде цікаво!💙💛