Допоки смерть не розлучить нас

1. Не вірю. Це був пранк!

Я повернулася зі школи, зайшла у під'їзд на свій поверх. Двері у нашу квартиру були навстіж відчиненими. Мене це насторожило, але не злякало, бо Ванеса Незалежна ніколи нічого не боїться. Я зазирнула всередину. Почула розмову. Мама всхлипувала і розповідала щось, як я побачила, невідомому чоловікові, який усе записував. Крім того, поруч сидів чоловік у формі поліцейського. Мені не хотілося потрапляти на очі, привертати увагу, тож я тихенько спустилась униз, вийшла з під'їзду. Обійшла будинок. За ним стояла поліцейська машина. Що це все може означати? Зателефонувала татові, але він не відповів. Поза зоною досяжності. Ситуація так собі....
Очі вже вологі, солона крапля от-от покотиться по щоці. О, ні . Що за маячня?
Це сльози?Так, відставити плач. Ти ж навіть не знаєш, що сталося. І сльоза застигла на очах. Якраз вчасно її зупинила. З під'їзду вийшов поліцейський і той інший чоловік. Вони сіли в машину і поїхали. Чи є у квартирі ще поліція? Мабуть ні, бо машина одна, а на ній уже поїхали. Якби був ще хтось, йому не були б на чому їхати. 
Я зайшла у квартиру. Мама була наляканою, плакала. Побачивши мене, вона кинулася обіймати. Я запитала:"А що сталося, чому ти плачеш?" (Я приховала те, що зайшла у квартиру вдруге і бачила тих людей)
-Приходила поліція, слідчий. Хотіли поговорити з тобою. Викликали на допит, разом зі мною, бо ти неповнолітня, - крізь сльози пояснила мама.
- Мене? А на честь чого? Що сталося?
Мама мовчала
- Щось страшне? Говори! Навіщо їм мене допитувати?Ну?
- Справа в тому, що .... Андрія вбили!
-Якого Андрія? Стоп....Щооо?
Ти ж не хочеш сказати, що.... Ні, ні, цього не може бути!!!! Ти жартуєш! Це був пранк! Таааак, точно це був пранк. Андрій тебе сам намовив так пожартувати. Де тут камери? Вдало вигадали з поліцією. Люди підставні? А де ви взяли форму і машину? Це якісь його знайомі? Ну ви даєте! Провернули аферу! Я майже купилася. Ахахахаха! - Я сміялася, але сміх був істеричним. 
Бігала квартирою, шукала приховані камери, але вираз обличчя моєї матері залишався незмінно кам'яним, тільки в очах крилася невимовна печаль і жах, і біль...
-Ні, доню... На жаль, я серйозно.
Андрія більше немає.
Це прозвучало як вирок. Як постріл. 
Я ніколи не плакала після 5 років.  Бо я сильна, а сильні не мають права на таких вияв почуттів, як сльози. Сльози = слабкість. Так навчив мене тато. А зараз сльози були б дуже доречними. 
Навіть кам'яна статуя заридала би, якби дізналася, що її хлопця більше немає.. Я хотіла заплакати . Вперше в житті реально намагалася це зробити. Але не вдалося видавити з себе ані сльозинки.
Тому я лише  сухо запитала:
-Коли допит?.
-Завтра о 15:30. Я піду з тобою. 
-Ок. 
- Хочеш про це поговорити? Я розумію, що ти зараз відчуваєш, як тобі важко. Ти можеш усе мені розповісти.
-Ні, дякую, - і пішла до своєї кімнати.
Мама крикнула услід:
-У будь-який час, просто прийди до мене. Я тебе підтримаю і допоможу, чим зможу.
Але мені було байдуже. 

 

 

Привіт, любі читачі. Дякую, що звернули увагу на мою першу книгу! Залиште, будь ласка, коментар, якщо вам сподобалося.

                              Ваша Незалежна💙💛




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше