꧁Розділ 4. Оповиті снігом꧂

Іві сиділа на лаві, спостерігаючи за рухом сніжинок. Годинникова вежа пробила одинадцяту. Новий рік мав от-от розпочатися. Вуличний ліхтар кидав на дівчину помаранчеве світло. Водночас підкреслюючи темні кола під її очима. 

  Цікаво, чи чекає на неї хтось вдома? Бабуся навіть не здогадується в яку халепу вскочила Іві. Інших її присутність ніколи не хвилювала. 

  Іві сховала обличчя в руках. 

  «Як взагалі могла повірити йому? З самого початку клеїв з себе якогось дурня. Невже все було лише заради гри? Звичайної забавки, не більше», — нав'язливі думки ніяк не давали їй спокою. 

  — Перепрошую, можна сісти? — Іві підвела погляд. Перед нею стояв старенький дідусь.

  — Гм, так. Звісно, — тихо відказала вона. 

  Дідусь повільно присів. Якусь мить вони вдивлялися в темряву, після чого дівчина тихенько промовила: 

  — Чому ви тут? Напевно, додому поспішаєте. Скоро Новий рік. 

  У відповідь дідусь лише посміхнувся. Чомусь його усмішка здавалася теплою й відкритою. 

  — Я живу сам. Один залишився відтоді, як дружина покинула мене. 

  — Мені шкода, — тихо відказала Іві. 

  — А ти чому самотня? Такий сніг! Ще молода, можеш захворіти.

  Іві поглянула на ліхтар. Сніжинки все ще летіли, прямуючи до землі. Їхні контури освітлювало тепле сяйво. І кожна здавалася неймовірно чарівною. Зовсім не схожою на попередню. 

  Й справді, чому вона тут? Через брехню, яка стала частиною її життя? Чи через бібліотекаря? Відповіді ніяк не було.

  — Скажімо, у людей бувають білі й чорні смуги у житті. А у мене, — дівчина сумно всміхнулася, — одна величе-езна чорна. 

  — Невже? То хто винуватець чорних смуг? — спитав дідусь.

  — Один любитель таємниць! — злісно викрикнула Іві. — Він обдурив мене… Я навіть не знаю для чого. Це все якась дурня! Але, — вона спинилася.

  — То чому ти не знаєш причини його брехні? 

  Іві не знала, що відповісти. 

  — Знаєш, — почав дідусь, — я довго не міг пробачити свою дружину. Вона брехала мені. Казала, що затримується на роботі. Хоча це не було правдою. 

  — Але навіщо? — врешті-решт спитала Іві.

  — Я не знав. Не знав, допоки не побачив її в лікарні. Вона хворіла. Та все ж, — на очах замерехтіли сльози, — я не шкодую про своє життя. Я провів його з коханою людиною. І я насправді щасливий. На цьому місці, — продовжив дідусь, — ми вперше зустрілися. Тоді, пам'ятаю, йшов сніг. Ми закохалися з першого погляду. Опісля кожен Новий рік танцювали тут удвох. Навіть не знаю, як проживу ще один рік без цієї традиції, — старень замовк. 

  Іві не могла зрозуміти, що ж насправді її хвилює. Чи брехня, чи головна мета з якою вона прибула у це місце. Серце наповнило дивне відчуття, яке вона не мала змоги збагнути. До цього часу. 

  Підвівшись, дівчина простягнула дідусю руку, тамуючи сльози. 

  — Давайте не порушувати традицій. Станцюймо для неї. 

  Прозора сльоза зблиснула на зморшкуватому обличчі. Старень кивнув. Він нічого не казав, але його сліз було більш ніж достатньо, аби Іві згадала одну важливу річ. 

  Адже не печиво, чи ялинка роблять це свято важливим. А рідні, кохані, і друзі, які поряд з вами. За будь-яких обставин. 

❆❆❆

  Іві бігла щосили. Вона мала встигнути. Не дивлячись ні на що. До того, як закінчиться сніг. До того, як усе зникне. 

  Сніг потроху закінчувався. Вдалині почулася сумна мелодія. Раніше здавалася радісною, але зараз від неї лишились лише смуток і біль. А ще самотність. Така знайома й водночас далека. Мов остання гра, що не повториться більше ніколи. Бо час немає меж. І кожна гра — це продовження попередніх емоцій. 

 Самотній скрипаль стояв посеред вулиці, огорнений місячним сяйвом. Його постать здавалася марою. Руки дрижали, але струни від того звучали лише яскравіше.

  За хвилину мелодія стихла. Бібліотекар поглянув у бік дівчини, зовсім не очікуючи її зустріти. Його плечі помітно здригнулися. Не дивлячись на це, погляд все ще залишався живим. Але зовсім не таким, як при першій зустрічі. 

  Бібліотекар спробував підійти, та страх спинив його. Ніби знову боявся втратити те, що так важливо. 

  — Будь ласка, — тихо почала Іві, — розкажи правду. 

  Незнайомець кивнув. Його рука здійнялася в повітрі, вимальовуючи контури дівчини. Лише один сплеск долонь — і картина ожила. 

  Невідомий кисло всміхнувся, перевівши погляд на Іві. 

  — Це сталося ще торішньої зими. Коли я вперше зустрівся з тобою. Ти, певно, не пам'ятаєш, — його рука все ще блукала повітрям, продовжуючи картину, — але я працював у сусідньому кабінеті. Я рідко виходив, не любив свята. Та й узагалі майже ніхто не знав мого імені. 

  Іві хотіла щось сказати, та невідомий її перебив: 

  — Моє ім'я Норіель. Правда, майже ніхто його не пам'ятає, — з цими словами Норіель сумно поглянув на небо. — Тож в один із зимових ранків я зустрів тебе. Це звучить дивно, однак… я й справді закохався.