꧁Розділ 2. Імбирне печиво꧂

— Гей, з тобою все гаразд? 

  Іві розплющила очі. На неї дивилися сірі здивовані очі. Темне волосся, налите сонячними барвами, припорошили сніжинки. Та й так, що аж очі було важко відвести. 

  Іві швидко підвелася, намагаючись приховати червоне обличчя. 

  — Невже тебе теж привів сюди той дивак? 

  Іві поволі закліпала. Це він бібліотекаря назвав диваком, чи як? 

  Дівчина обтрусила куртку від снігу та озирнулася навкруги. Вдалині відкривався краєвид міста, яке виблискувало ліхтарями та яскравими вивісками. Кольорові гірлянди, мішура та іграшки кулястої форми прикрашали величезну ялинку. Навіть зараз Іві відчувала запах мандаринів та цинамону, що витали в повітрі. 

  Кожен з нетерпінням чекав свята. Кожен, окрім самої дівчини. 

  — Я доторкнулася до снігової кулі, а за хвилину опинилася тут! Але це, — Іві затнулася. 

  — …неможливо, так? Я теж так думав. До того, як загадав бажання. 

  Дівчина недовірливо поглянула на незнайомця.

  — Бажання? Стривай, це все сон. Так, мабуть, й справді сон. Я просто маю прокинутися. І зроблю це прямісінько зараз.

  Вона щосили заплющила очі. Однак нічого не сталося. Незнайомець тихенько захихотів. 

  — Але… як? — врешті-решт відказала Іві.

  — Той дивак з крамниці пообіцяв здійснити моє бажання, якщо я візьму участь у грі. 

  — Грі? О, то в тебе бодай хтось спитав дозволу! Мене ж відправили у цю кляту кулю…

  — Стривай! Куля! То ми опинилися прямісінько в кулі! — хлопець схопив Іві за плечі. Від несподіванки дівчина відчула, як починає гикати. 

  — Узагалі-гик я казала тоб-гик це р-раніше, — Іві відступила на кілька кроків, намагаючись опанувати себе. — Якщо грати за правилами бібліотекаря, ми маємо віднайти трьох людей…

  — …і допомогти їм повернути святковий настрій! — додав хлопець. 

  Обидва кивнули на знак згоди. Схоже, той дивак приховував від них набагато більше, ніж можна уявити. Власник крамниці, бібліотекар, добрий чоловік із загадковими очима… Ким він був насправді? І чи було все це справжнім? 

❆❆❆

Мороз ставав дедалі лютішим. Сніг ні на мить не спинявся — ніби хтось непомітно змінив правила гри. А це означало лише одне: часу в них вдосталь. 

  Іві ще дужче притисла руки до губ, і вони з хлопцем зайшли до просторого будинку. Всередині все дихало святковим настроєм. Тепло миттю розлилося тілом дівчини. Однак щось не давало їй спокою. Ніби в будинку була потаємна загадка, яку вона мала розгадати. 

  — Слухай, з цим будинком щось не те, — сказала Іві, спостерігаючи, як старенька роздає відвідувачам імбирне печиво. 

  — Мгу, — хлопець із задоволенням хрумкотів. — Це нереально смачно! Ти тільки скуштуй! 

  Не встиг він піднести печиво до обличчя дівчини, як Іві різко відхилилася. Таця вислизнула з його рук, і смаколики полетіли на підлогу. Одне за одним вони розтрощилися на крихкі уламки. 

  Іві відчувала, як її обличчям розповзається червона барва. Нахилившись, почала поспіхом збирати уламки.

  Якийсь час Іві блукала очима, боячись підвестися. В уяві одразу замерехтіли спогади з дитинства. Без шансів на поразку — такою виховували дівчину ще з ранніх літ. 

  Майже закінчивши, Іві відчула на собі чийсь погляд. Старенька увесь час спостерігала за нею. 

  — Перепрошую, я, — почала дівчина, та враз затнулася. 

  — Нічого, люба, — здавалося, ніщо не могло зіпсувати настрій жінки. — Я також, скажу по секрету, не люблю імбирне печиво. 

  Іві посміхнулася. 

  — Я забуду про цю маленьку пригоду. Якщо, скажімо, допоможеш мені принести нову партію печива, — жінка кивнула у бік кухні. 

  — Так, звісно! 

  Іві хутенько рушила за старенькою. Невдовзі дивна тінь ковзнула натовпом, залишаючи по собі мокрі сліди. 

  Сніг потроху спиняв свій рух…