꧁Розділ 1. Снігова куля꧂

Морозне повітря щипало ніс, який й без того перетворився на бурульку. Дарма Іві дмухала на холодні долоні. Пальці, здавалося, зовсім не ворушилися. Крутнувшись на засніженій стежці, дівчина побачила вивіску. Світло від неї було ледь помітне. Майже невидиме. Однак навіть вночі літери старої бібліотеки вирізнялися своїми закрученими кінцями. Наче нагадували, що тут завжди можна зігрітися. Прочитавши одну, а то й декілька теплих історій. 

  Перед самим входом Іві дістала з сумки телефон. На екрані з'явилося коротке повідомлення від Майка: 

  «Гей, ми сьогодні з усім колективом святкуватимемо у мене вдома! Стане краще — приходь. І прихопи з собою чогось смачненького. У нас якраз закінчилася половина страв:)». 

  Невдовзі телефон вимкнувся. Мабуть, не витерпів такої скаженої погоди. Або ж те, з якою впевненістю Іві намагалася переконати Майка, що в неї болить голова. Ну не могла вона сказати своєму колишньому хлопцю, що не прийде на новорічну вечірку! У ту мить дівчина відчувала себе справжньою дурепою, слухаючи переконання в короткочасності їхніх почуттів. Звичайно, Іві погодилася залишитися друзями. Але це не змінювало протилежного: її плани на Новий рік зруйнувалися остаточно. 

  Дзвіночки на дверях ледь чутно задзвеніли. Іві одразу звернула увагу на запах гвоздики та м'яти, що линули поодаль запилюжених книжкових шаф. Світло від гасової лампи повільно блимало. Воно кидало помаранчево-жовту стежину на кілька стареньких газет. Літери на них були стерті й вицвілі від часу. 

  Знявши білу шапку, Іві ступила ще кілька кроків. За мить її долоня опинилася на запилюжених корінцях. Десь у кутку повіяло прохолодою й запахом старого паперу.

  Навіть вночі бібліотека дихала теплом тисячі історій. 

  — Перепрошую, та ми вже зачиняємось, — залунав за спиною невідомий голос. 

  Від неочікуваності Іві шпарко відсунула руку від книг. Вона відчувала, як обличчя наливається червоною барвою. Але нічого зробити з цим не могла. Навіть зараз згадала, як червоніла перед бабусею, переконуючи, що в неї погане самопочуття.

  «Мабуть, грип», — казала Іві, дивлячись у порожній екран телефону, з якого на неї позирала пара крижаних очей. 

  Бабуся ненавиділа брехню. Та понад усе вона піклувалася про своє здоров'я. Дівчина знала, що на Новий рік очікувати чогось більшого за гроші їй не варто. Але святкувати у колі знайомих бабусі, слухаючи охання від її невдалого життя — найгірше з можливого.

  Все одно вона більше не дитина, щоб вірити в дива… 

  — Вам потрібна допомога? Може, щось підказати? — спитав невідомий та поспіхом увімкнув світло. 

  Узявши сумку, Іві швидко віднайшла книгу. Сліди від кави все ще вирізнялися на блакитній обкладинці.

  — Хотіла б повернути. Пробачте, що так пізно.

  — Й справді, — тихо погодився бібліотекар. — Я думав, що всі зараз заклопотані приготуванням до свята. 

  Якийсь час Іві мовчала, переплітаючи пальці. Вона відчувала, як дискомфорт обплітає її зсередини. Ніби знову опинилася у тілі восьмирічної дитини. А хоча яка її провина в усій цій брехні? Вперше за весь час Іві не прийде на святковий стіл. Не збреше, що чудово себе почуває. А опісля не побіжить на роботу, аби заповнити якісь “важливі” папери. 

  Урешті-решт нікого не хвилює, як насправді вона святкує Новий рік. 

  — Якщо не помиляюсь, тут раніше працювала жінка на ім'я Дейзі Вімблдон, — Іві відчула, як безпорадно звучить її голос. 

  Натомість бібліотекар продовжував гортати сторінки книги. Одна за одною вони перепліталися, ніби рухаючись в якомусь дивному танці.

  — Міс Вімблдон сьогодні не працює. Свято на носі, — у світлі лампи очі бібліотекаря дивно зблиснули. Тільки зараз Іві помітила, якими незвичними вони були. Одне — волошкове, мов безкрає поле, а інше — зовсім бліде. 

  — О, вас, схоже, здивувала моя зовнішність, — прибравши з обличчя пасмо білого волосся, незнайомець нахилився ближче до дівчини. — Я осліп ще з малих літ. Вже звик, що мене називають сліпим бібліотекарем. Ніби забувають, що є друге око. 

  Іві відчула, що чимось образила невідомого. Урешті-решт він просто незнайомець, якого вона могла б і не зустріти. Якщо прийшла б, скажімо, на годину пізніше.

  — Забув привітатись! Мене звати містер Леннокс. О, точно! У мене ж є для вас подарунок! — Він поспіхом дістав з кишені маленьку снігову кулю. Всередині неї ніби жевріло нове життя. Тільки було воно значно радісніше, ніж у відвідувача бібліотеки. Прикрашені вулички, а також самотня дівчина, яка дечим нагадувала Іві. І сніг… який нескінченно йшов, нікуди не поспішаючи. 

  Узявши до рук кулю, Іві помітно всміхнулася. Фігурка й справді була її копією. Те саме світле волосся. Та сама куртка і білі спортивні штани. І тільки одне різнило їх: Іві стояла у бібліотеці, а фігурка — серед незнайомої вулички, яка все ще дихала життям. 

   — Якщо хочете, з легкістю там опинитеся, — голос бібліотекаря здався трохи моторошним. Але куля була настільки чарівною, що Іві цього навіть не помітила.

  — Все ж це неможливо, — засміялася Іві, віддаючи подарунок містеру Ленноксу. — Якщо ви, звісно, не чарівник.