Глава 38

POV Варвара

Я декілька годин сиділа на березі річки й з заплющеними очима глибоко вдихала холодне повітря. Тіло закам'яніло, щоки розпашіли від холоду, а руки тремтіли без рукавичок. Але я відмовлялася повертатися. Тут було комфортно. Хоча, дивлячись на ріку, мені спливають не з найприємніших спогадів. Але вони вже притупилися і я відчуваю тільки звуки природи. Сонце вже сідало. Красиві пасма простягнулися над горизонтом. Вода приємно шелестіла, заспокоюючи душу своїм безперервним потоком. День надто насичений. Хочеться трішки перепочити в тиші...

- Давай поговорімо, - почула я захеканий голос Макса позаду. Схоже, він довго мене шукав.

Звісно, як я можу побути на самоті...

- Так, звичайно, - злегка раптово охриплим голосом мовила я.

Поплескала долонею по місцю поруч. Макс мовчки сів, уважно дивлячись на мене. В його очах плескалось тепло і ніжність. Попри довгу відсутність, він не розпочав крики, а зняв свого шарфа і обережно накинув його мені на шию. Робив він це зосереджено, міцніше закутуючи. Саме це я в ньому і обожнюю - те, що він з розумінням турбується про мене до останнього, що б я не вчинила. Прекрасний хлопець.

- Схоже, тобі це все надто важко пережити, - тихо мовив він. Він взяв мої крижані долоні у свої. Я відчула тепло його тіла і стримувані сльози почали застилати очі. Я не планувала більше плакати.

- Просто... - голос зовсім охрип. Я прокашлялась. Спробувала всміхнутися. трохи погано вийшло. Наткнулася на погляд Максима. Його очі були сповнені співчуття та розуміння. - Просто я досі ніяк не звикну, що її немає. Всі вже обговорюють спадок, ніби вже і забувши за неї. Матеріальні цінності починають затьмарювати жаль і горе за людиною. Хіба це нормально?

Перша сльоза скотила з кутика ока. Ніби струна всередині обірвалася, і сльози посипалися градом по щоках.

Він міцно обійняв, заспокоюючи. Мій мокрий ніс уткнувся в його голу шию, вдихаючи такий рідний запах. Це хлопець останні роки був моїм всесвітом. Я не пошкодувала жодної хвилини, що провела поруч з ним. Він моя опора.

Через деякий час, коли зуміла заспокоїтись, ми дивилися мовчки на захід сонця, тримаючись за руки. Небо, ніби зіткнулося з сонячною лавою, було вкрите яскравими жовтими, червоними та оранжевими плямами.

- Ось так і закінчується день. Неймовірна краса. - тихо мовила я. 

- Здається, що повітря інакше. Класно бути на свіжому повітрі, чи не так? - прозвучав його оксамитовий голос у відповідь. Я хіхікнула у відповідь. Він здивовано поглянув. - Чому смієшся?

- Останні 30 хвилин ти тремтиш від холоду, але вперто сидиш поруч. Невже ти настільки сильно кохаєш мене? - легенько вщипнула його за щоку. В карих очах грали смішинки. 

- Я не можу тебе залишити саму. Знадобиться - сидітимемо поки тобі не полегшає, або зі шмарклів не утворяться бурульки, - він тицьнув пальцем в мій червоний ніс.

- Та ну тебе, - буркнула я.

- Ходімо вже додому, - не витримав він і поглянув щенячими очима. Я хіхікнула. - Ми двоє захворіємо. І що робитимемо? Побігли грітися, вип'ємо чаю з іншими. Думаю, всі хвилюються. Нас давно не видно.

Максим різко піднявся, хапаючись за спину, немов стариган. Подав руку, допомагаючи піднятися. З вдячністю прийняла, раптово скривившись від неприємних відчуттів, відчуваючи, яке тіло неслухняне від незручного сидіння.

- Ходімо, бабцю. Я тобі зроблю масаж вдома.

- Про себе потурбуйся, дідугане.

***

Прийшовши до хати, відчула, як тепло приміщення приємно зігріває тіло. 

Мама гуркотіла посудом, готуючи вечерю. Ми якраз вчасно. Поруч батько з Данилом робили свої справи, допомагаючи. Картина була красива. Побачивши нас з Максом, вона брови насупила та стиснула губи в тонку лінію. Насувалась буря.

- Чому вас так довго не було? Ти сказала, що йдеш в магазин. Тебе тільки за смертю посилати.

- Не злись, ми гуляли, - хмикнула я, сідаючи за стіл. Я розумію, що вона хвилюється, але я не треба читати нотації, ще й перед іншими людьми, намагаючись присоромити. Я вже доросла. - Що у вас на вечерю?

- Хто не робить, той не їсть, - набундючено мовила мати. Але її дії не відповідали словам: вона розкладала тарілки, не забувши поставити для мене і Макса також. 

- В нас картопелька з запеченим м'яском і овочами, просто неземна насолода, - втрутився батько, емоційно хвалячи їжу. Від цього мама трохи подобрішала. А Даня тишком закотив очі позаду. Але я помітила. - А як пахне, зараз захлиснусь слиною.

- Давайте їжте, поки тепле, - сказала мама тепліше, і всі дружно повсідались, беручись до їжі.

Під час вечері обговорювали минуле бабці, яка добра і водночас сварлива вона була. За столом панував сміх та сум від утрати.

- Ви знаєте, що вона не визнавала горілку, тільки коньяк, і вживала дуже рідко,- весело мовила мати, з ностальгією згадуючи. - Вона постійно робила дискусії з гостями, коли сусіди робили весілля з горілкою або самогонкою.  

- Так, так, - кивнув батько. - І була прямою і непохитною по характеру. Якось пропонував щось привезти чи допомогти фінансово, то відрізала на зародку ініціативу. Але і доброю була.

- Сумно, що це залишилось тільки спогадами. Треба було цінувати кожен момент, поки не пізно, - охриплим голосом мовила я, в очах знову запершіло. - Зараз вона нас покинула, залишивши з матеріальними цінностями, які ніхто не може забрати з собою на небеса. Як іронічно.

Настала тиша, кожен думав про своє.

- Я піду відпочивати, - мовила, важко встаючи. Раптова навалилась втома, емоційна та  фізична. - Гарного вечора. Продовжуйте й далі свою розмову.

Зайшовши в кімнату, важким якорем плюхнулась на ліжко, обличчям зарившись в подушки. Для мене це все досі є складно пережити. Досі не можу сприйняти, що важливої для мене людини вже більше немає. Ось так залишила напризволяще. Гіркі сльози просочували подушку, забираючи мої емоції собі. Тіло здригалось від судом та горя.