Глава 32

POV Євгенія

- На що власне чекаємо? - неприємне відчуття, яке смоктало всередині під ложечкою, викликало незрозумілу тривогу і роздратування. Я впевнена, що ще пошкодую, що згодилася на це. Це точно остання авантюра, на яку я пішла з цим дівчиськом. Не в цьому житті.

Я поглянула на годинник. 

- Час спливає. Залишилося 47 годин і 21 хвилина.

- Ей, не будь такою букою, - штовхнула Варя плечем. 

Останні 20 хвилин ми стояли біля дороги з валізками, а Варя старанно цокала пальцем в телефоні.

 - Зараз має приїхати машина. Паша люб'язно згодився нас відвезти.

 Я подумки повільно почала рахувати до десяти. Чому вона мене постійно підставляє? Навіть не захотіла мене попередити... Цю особу мені не хотілося бачити ще декілька тисячоліть. 

- Що знову не так? - вона кивнула в сторону Макса. - Я їду з ним в компанії, а ти була б самотня? До того ж, ми всі близькі друзі.

- Враховуючи, що це моє свято, я могла б відсвяткувати і без нав'язаного тілоохоронця.

Та на мої слова Варя закрила свої вуха.

-  Скажу ще одну причину: з нас чотирьох він єдиний має водійські права.

- Макс також отримав, - заперечила я.

- Ти впевнена, що хочеш, щоб він сів за кермо?

Вона мала рацію. Водив Максим страхітливо. Навіть права має, хоча й отримав не з першого разу. От машину отримав тільки недавно в подарунок від батька, але на практиці вміння ще не відточив як слід. Зупинявся з неймовірним ривком, а коли знову тиснув на газ, то шия сіпалася назад. Не найкращі спогади.

- Я декілька разів завалював іспит, - тихо мовив Максим зі сторони, скоріше за все підслуховуючи розмову. Коли він так підкрався непомітно? Їх цьому вчать в армії?

- Та не кажи, - хмикнула я у відповідь, але більше нічого не коментувала, зустрівшись з насупленим поглядом Варі. З цим дівчиськом гратися - життя дорожче.

- Я готова поїхати на елекричці, - рішуче мовила, розвернувшись в протилежну сторону, звідки, майже не зіштовхнулася з машиною, яка різко загальмувала. 

- Перепрошую за спізнення, - вікно опустилося і з'явилася знайома крива усмішка. - Залазьте скоріше. Хтось, здається, поспішає.

Варя з Максом не домовляючись (хоча хто зна) сіли на задні місця, а я так і залишилася стояти, як вкопана, поки не почувся гудок.

- Довго стоятимеш? Сідай вже, - висунула Варя голову у вікно. - Часу обмаль.

Мені нічого не залишалося, як приречено зітхнути і слухняно сісти в машину.

- Ти не казав, що в тебе є така крута машина, - подала голос Варя, обережно поглажуючи шкіряні сидіння.

На це він тільки підморгнув пустотливими очима в зеркало заднього огляду. Хлопець керував машину мовчки, стукаючи пальцями по керму. Машина рухалася плавно, мимоволі заколисуючи, вдобавок ніжний цитрусовий аромат змушував мимоволі розслабитися і насолодитися поїздкою.

Тільки одна групка людей сиділа позаду, довго і завзято граючи в карти, не помічаючи світу довкола, голосно коментуючи свої дії.

- Дай мені обіцянку на мізинцях, що не будеш знову шахраювати, - погрожуюче сказала Варвара.

- За кого ти мене маєш, - рішуче відповів Максим, протягуючи руку. Не розриваючи зорового контакту,   друзі міцно зафіксували мізинці. Потім стиснули великі пальці. - Ось, навіть з «печаткою».

- Ти ж знаєш, що означає клятва на мізинцях?! В разі чергового шахрайства я тобі зламаю цього пальця!

- Ти мені погрожуєш?!

Павло різко загальмував, що я аж з розгону втиснулася в міцні обійми з паском безпеки. На тілі точно будуть ниючі синяки.

- Ви можете спокійно грати в карти? - пролунав загробний голос Павла.

Товариші вмить втихомирилися, тільки кидаючи один на одного вбивчі погляди.

- Женю, може тобі варто сісти за кермо? - подав голос Максим. - Хтось сьогодні занадто серйозний.

- У мене немає прав. Мені можна максимум довірити велосипед, і то тільки перевозячи мішок з картоплею. 

Максим відмахнувся від мене, як від мухи. Мабуть думав, що марна трата сил говорити з такими телепнями. Через декілька годин машина легко затормозила, змушуючи відкрити очі від дрімоти. 

- Приїхали.

Змучені, ми вилізли з машини, оглядаючись навколо. Краєвид розкрився неймовірний: вздовж вузенької вулички щільно розташовувалися невеличкі будиночки, мабуть котеджі, які були схожі один на одний як дві каплі води. А позаду розташовувався густий ліс. Ця місцина була у підніжжя гори, тому повітря було морозяне, а сніг час від часу опадав на маківки радісно схвильованих туристів акуратними сніжинками.

- Ще осінь, а таке відчуття, що підкралася зима, - захопливо бурмотіла Варвара, розглядаючись довкола. Вона рішуче розвернулася і сказала: - Отже, ділимося на пари. Я з Максимом швиденько «рознюхаємо» що є цікавого, а ви віднесете речі до нашого котеджу. На цьому і вирішили. Ми скоро вернемося!

Не встигла я і отямитися, як за ними і слід зник. Авантюристка чорна!

- Ну й добре, - несміливо подав голос збоку Павло, - я якраз хотів відпочити трохи з дороги.

- Ну й супер, - підтримала, уникаючи його погляду. - Мені потрібно доробити доповідь. Роботи не початий край. Ходімо.

Всередині було дуже красиво: у вітальні стояв справжній камін, який зігрівав у холодну погоду.

- Ось і моє коронне місце, - задоволено мовив Павло, примостившись на м'якому кріслі біля каміну. Речі кинув десь в сторону, не дивлячись куди летить. Закривши очі, хлопець промовив:

- Розбудиш мене через 10 хвилин. Втомився як собака.

Я тихо буркнула і пішла вивчати житло далі: були дві великі кімнати з окремими санузлами, скоріше всього будемо жити разом по сусідству.

- Сподіваюся, Варя не сильно хропить, - хмикнула, залишаючи свою валізку в просторій кімнаті. Тут доволі зручно! З нашої кімнати розташовувався балкон, з якого було видно всю місцевість. Запах свіжого повітря і хвої надавав відчуття комфорту і ностальгії.