Глава 29

POV Варвара

Автобус зупинився біля військової частини, нетерпляче чекаючи на вихід пасажирів. Я глянула на територію, оточену лісом, і глибоко вдихнула запах запах хвої. Розтираючи шию після тривалої поїздки, раптово бридке відчуття тривоги почало смоктати під ложечкою. 

Затуливши долонею очі від сонця, я примружилася, намагаючись розгледіти, як проходить служба солдатів. В декількох десятках метрів стояв невеликий натовп, які щось захоплено обговорювали, час від часу регогучи та непристойно сюсюкаючи. Серед хлопців я помітила світлу маківку свого однокласника. Оце так збіг. Він стояв трішки осторонь, незадоволено хитаючи головою. Я махнула йому рукою, звертаюч увагу. Він поглянув спочатку незрозуміло, та потім, впізнавши, швидко побіг оленячим бігом, посміхаючись.

- Які люди й без охорони, - він вигукнув, широко посміхаючись. - Ти що тут робиш? Прийшла когось навідати? 

- Так, є дехто. - відмахнулася я. - А ти як сам? Ти чого надумав зараз служити? Не пізно? - cкептично мовила я, особливо не вникаючи в розмову, намаючись знайти Максима на військовій частині. Він мав би бути десь поблизу...

- Та ховався поки міг, а тепер зловили. Не уявляєш на якій дурниці я попався. В мене ж прописка була в... - тихо, але з азартом лепетав він. - Ти мене слухаєш? - зазирнув він мені в очі. 

Я двічі кліпнула, збентежена раптовістю.

- До речі, пам'ятаєш в нас в школі був один хлопець з старших класів, Максимом звали, ви ніби з Женькою як перетиналися з їхньою компашкою...

Я нагострила вуха, прислухаючись. Чому він за нього заговорив?   

- Ну і що з ним? - нетерпляче спитала.

- Так от, він тут також відбуває службу, скоро "дембельнеться", - із легкою заздрістю мовив хлопець. - А вчора я чув від знайомих, що він побився з одним забишакою. - задумливо почухав легку щетину. - Що ж то було... здається Максим дивився в телефоні фото дівчини, а той побачив світлини і почав сипати непристойності в її адресу. 

В мене серце впало в п'яти, а у вухах стояв дзвінкий шум.

- Чому ти йому не допоміг? - глухо спитала я. 

- Я в той час відтирав сортири, - ніяково мовив він. - Навіть, якщо б був поруч, - він тицьнув на хлопця з натовпу, а потім на себе, - я б все одно не втрутився. Подивися на мене - метр з кепкою. Мені і так не солодко. А життя, знаєш, дорожче. Кожен сам за себе. Гей, ти куди пішла?! 

Та я вже його не чула. Я стрімко наближалася до хлопців, як бик на червону тряпку. Чурбани неотесані!

- Гей! - гукнула до них. Хлопців повільно озирнулися із здивуванням, зиркаючи на мене. - Що за дідівщина, га?! Двадцять перше століття надворі!

- Ти хто така? - ліниво спитав один, найбільший бугай серед них. Я впевнена, що це "той самий".

Брюнет повільно окинув мене з ніг до голови оцінюючим поглядом. Залишивши свій погляд на моєму обличчі, хлопець пильно вдивлявся в мої очі. Від цього моє серце заколотилося від страху. Я відчула, як напружився Вася поруч. Мабуть не впевнений, чи варто втрутитися. 

- Здається я тебе десь бачив. Ти часом не вчорашня панянка з телефона нашого друга? - він повільно підійшов до нерухомої статуї, копією схожа на мене, закладаючи пасмо за вухо і прошепотів з насмішкою: - А ти миленька. Давай дружити. Я люблю неприручених дівчат. З ними цікавіше.

Мене затрясло, ніби під час землетрусу по шкалі в 12 балів. Виродок прищавий.

- Варя, невже ти і Макс... - голос друга пракрякав десь збоку. Схоже він не був в курсі, що це я. 

Я відкинула його руку, як від прокаженого, пропалюючи поглядом.

- Я тобі не подружка, - промовила крізь стиснуті зуби. 

Його лице перекосило, а усмішка тріснула.

- Ах ти ж, сопля із вати, - замахнувся він. Та він повний псих, якщо може з легкістю бити жінок. Я різко замружилася, чекаючи ляпаса, але його не було. Я розплющила очі і побачила, як Максим блискавкою кинувся на нього, поваливши до землі.

- Як, - з кожним чітким ударом в обличчя він промовляв слово, - Ти. Посмів. На неї. Підняти руку! 

Коли хлопець вже почав слабо відбиватися, то його зграйка швидко підлетіла, роз'єднюючи хлопців. Максима я не впізнавала: очі метали блискавки, на вилицях жовна ходили ходуном та окривавлені кулаки. Я його ніколи таким не бачила. Для мене знайомий спокійний, розсудливий Максим.

Бугай раптово засміявся, важко дихаючи та кашлюючи.

- Хлопче, тобі кінець, - сплюнув він кров'ю вбік. - Не спи сьогодні міцно.

Максим проігнорував його слова, підійшов до мене, взявши за руку:

- Ходімо звідси.

Я в'яло кивнула. Я не хотіла, щоб його покарали за бійку. Хоча скоріше так воно і буде. Максим йшов тихо, міцно тримаючи мене за руку. Хоча ми вже далеко відійшли від решти, то він не спішив зупинятися. Через деякий час він завів мене на місцину, від якої розкривався краєвид на величезне озеро, яке було чистим і нерухомим, через що здавалося, що воно було магічним зеркалом.

Максим плюхнувся край берега біля води, закривши очі та важко зітхнувши. Він запрокинув голову, замружившись від сонця. Зараз я помічаю припухлість губи та синець на вилиці. Чому він такий необережний...

Коли він раптово дивиться на мене, я кліпаю очима й совгаю кінчиком черевика по м'якому грунту.

- Чому ти не попередила, що приїдеш, - тихо мовив він, але здавалося, що його слова луною розлетілися. 

- Я хотіла зробити сюрприз. До того ж ти не відповідаєш на мої повідомлення.

- Нам не дозволяють користуватися телефонами. 

- Зрозуміло.

Ми ще хвилин двадцять стовбичимо так, а я нерухомо стою, мовчки вслухаюся в його розмірене дихання, нарешті осмілившись сісти поруч. Від мовчанки сльози набігали на очі. Я очікувала радісних обіймів та ніжних поцілунків, а натомість ледве не втрутилася в бійку та наразила на небезпеку Максима. З кожною секундою я все більше шкодувала, що приїхала.

- Тобі не варто було приїжджати, - він дивиться на мене, ніби читаючи мої думки. Та я не хочу визнавати його правоту. Я захищала його честь!