Глава 28

POV Євгенія

 Погода занадто спекотна. Тільки кондиціонер допомагає пережити спеку, висолопивши язика, перебуваючи у вегетативному стані. 

Я знуджено лазила в інсті і ,чисто випадково(!) надибала сторінку Павла. Це не я, чесне слово, моя рука живе своїм життям. Розумію, що стаю на ті ж самі граблі, повертаючись до минулого, але, як то кажуть: "кожного разу нові відчуття від тих граблів..." Що тут у нас... ніяких фото нових останнім часом, записів, чекінів - нічого неясно, де був сьогодні і що робив. Лайкнула його фото з тренування. Який він симпатичний. Блін, забрала лайк. Ще подумає, що я ходжу часто по його сторінці. Нижче був пост, мабуть в нічному клубі.

"Клуб - не тільки місце для випадкових знайомств, кожна зустріч пов'язана із долею." - була мудра цитата під його постом. Там він вальяжно стояв, посміхаючись від вуха до вуха, тримаючи за талію двох неземних красунь. Нагадує задоволеного кота, який наївся сметани. Ну це ж треба...

Раптово ліжко прогнулося під вагою тіла, пронизливо скригочи. Тато зацікавлено заглянув в телефон, мовляючи:

- Уу, на хлопців задивляєшся? Знайоме обличчя... О, хіба ти не вела про нього фан-сторінку в шкільні роки. Щось таке пригадую.

- Не задивляюся я ні на кого, - трішки роздратовано відповідаю, відхиляючись. - Це просто знайомий. І взагалі, не лізь в мій телефон, і в моє життя.

- Мені не подобається твій тон, - тато закопилив губу.

Я відкашлялася.

- За відомим висловом Поета, "це мене не..."

- Євгеніє! - заволав батько. - Припни свого язика!

- Перепрошую, - м'яко мовила я, хоча й не вважала, що мені є за що вибачатися. - А тепер, будь такий ласкавий, вийди!

Тато вже хотів розпочати монолог на п'ятдесят хвилин, що за його часів молодь була інакша, але Варвара вчасно зателефонувала. Я кивнула татові на вихід, а він, ображено закопиливши губу, почовгав на вихід, грюкнувши дверима. Але, перед тим як піти, пробурчав:

- Ти диви яка гоноровита, так би й взяв за шкірку й надвір.

"Не забувай, татку, я могла б сама зняти квартиру, на час пробування тут, але хтось дуже просив пожити в нього, так як давно мене не бачив..."

"...Якби я не знала, як йому самотньо, то б не залишилася."

Але звісно ж я цього не сказала, натомість гукнула:

- Та йди вже, - кинула в нього подушкою. 

Глибоко вдихнувши повітря, заспокоючись, підняла слухавку.

- Алло?

- Чому довго не відповідаєш? - бадьоро відповіла Варвара, хоча наклюкалася більше всіх. - Не знаю, чи ти пам'ятаєш, але вчора ти так швидко дала драпака, що забула свою сумочку.

"Не може бути."

Я зірвалася з ліжка, оглянувшись по кімнаті. Дійсно. Жесть. Там всі мої цінності. Гаманець! Кредитки, парфуми і інші дрібнички цінні моєму серцю.

- Я їду до Максима, занадто тихо останім часом, немає ніяких новин, я хвилююся, а твою сумку я доставкою пришлю.

- Невже ти зовсім не мала часу занести подрузі сумочку? - буркотіла я, але полегшено видихнувши, натягаючи шкарпетки на ноги. Знову різнокольорові. Мабуть, бабайко постійно ховає по одній шкарпетці. З-під вікна почувся рев мотоцикла, дразнячи барабанні перетинки у вухах. Я роздратовано цокнула язиком.

"В когось веселощі в одному місці грає. Шум на всю округу."

- Женя, відкрий двері, хтось дзвонить! - крикнув тато з кухні. Звідти долинав спокусливий запах смаженого м'яса. Тато, як посвариться, завжди йде на кухню готувати щось смачненьке. А потім мовчки кивне головою, щось на кшталт: "Човгай на кухню, холоне!"

- О, про вовка промовка! Зачекай секунду, це мабуть вже доставка. Швидко вони, - сказала в слухавку, тримаючи одним плечем телефон, водночас роблячи вільний пучок. Тато вже звик до такої "красуні", а вдома особливо немає перед ким розпинатися.

Я почовгала в коридор, ліниво відкриваючи двері.

- Доброго дн... - запнулася я, піднявши очі. Це був Павло, чорти б його побрали!

 Зустрівшись поглядом з Павлом, я густо почервоніла від спогадів про вчорашнє. Він стояв з торбинкою, з якої виглядали тістечка. Мої улюблені... Я різко закрила двері, перебивши його на півслові привітання. Що за...!

- Ти ж розумієш, що це підстава століття? - мовила глухо у слухавку, тихо сповзаючи по дверях. Ганьба! 

- Не драматизуй, - безтурботно відповіла Варя, весело мугикаючи. Навіть не спитала спочатку про що йде мова. От лиса. - Думаю, Павлик-равлик вже прийшов? Трохи зекономила на доставці, ну й що?! А що мені залишалося робити? Ви вчора ледве горлянки один одному не перегризли. Я до кінця у всьому не розібралася, але думаю, що вам варто поговорити спокійно, на холодну голову.

- Припиняй багато думати, це тобі йде на шкоду, - тихо прошипіла я, почервонівши від гніву й сорому. Вчора ми непогано поскубалися, що тепер мені соромно буде поглянути йому в очі. Язик мій - ворог мій.

- Не переживай, - ніжно проспівала вона.- Наш друг люб'язно вирішив допомогти й... Алло? Ти мене слухаєш?

Я вже не чула, що вона казала, тому що кинула телефон десь в сторону кімнати, сподіваючись, що він благополучно приземлився. За декілька метрів, за дверима стояв Павло власною персоною. Я не можу зараз вийти! Не намальована, не одягнена як слід! Занадто багато пунктів з "не"!

- Тату, я вийду винесу сміття! - крикнула я, на поспіх взуваючи взуття. Вже пізно робити марафет, він вже все бачив. Хоча, вії таки підмалюю.

- Не затримуйся, скоро буде вечеря!

- Добре.

Вискочивши із квартири, перестрибуючи через сходинки, нарешті захекано прибігла до виходу під'їзду. Я помітила профіль Павла, котрий задумливо курив сигарету, постукуючи пальцем по припаркованому мотоциклу поруч. Помітивши мене, він кинув сигарету, загасивши ногою. Він був одягнений в будений одяг, із шкіряною курткою зверху. 

Серце б'ється немов скажене.

Хлопець сперся спиною на свій байк, не відриваючи від мене погляду.