Глава 23

POV Варвара

В кафе було багатолюдно. Хтось розмістився веселою компанією за круглими столиками, хтось вертівся біля барної стійки. Крісел на всіх не вистачало, тому більшість просто стояли, безтурботно попиваючи холодні напої і відпочиваючи від спеки.

Я себе відчула загнаною в кут. Ніяковість і легкий страх від безглуздої ситуації плавно змінився на наростаючий гнів. Чому я повинна взагалі виправдовуватися і червоніти, коли один розглягся як верблюд й з садистською насолодою спостерігає, як я викручуюся, а інший холодно мовчить, повністю ігноруючи реальність. Ну прекрасно. Я звалюю звідси.

Задзвенів телефон, вириваючи мене з дратуючих думок. Засвітився номер мами.

- Алло, Варвара, - почувся мамин голос, - я пізніше спитаю де ти зараз знаходишься, я не за цим дзвоню. До мене дзвонила знайома медсестра з клініки, де лежить дідусь. В них здається погані новини. Провідай його сьогодні, а я підійду після роботи.

В горлі став клубок, який було важко проковтнути. Дідусь же довгий час перебуває в лікарні через важкий стан, але я думав, що він піде на виздоровлення, а не...

- Я підійду через 10 хвилин, гаразд? - мій голос слабо пролунав. 

- Це було б добре, - зразу оживилася мама й полегшено видихнула. - я не можу відпроситися поскоріше, тому прийду як тільки зможу.

Я відключилася, й повільно розвернулася до столика. Хлопці щось активно обговорювали. Потрібно закінчувати цей цирк.

- Мені час йти, а ви, голубки, залишайтеся. Всього добре. Було...приємно провести час, - крива усмішка виповзла на мої уста, а погляди хлопців здивовано на мене впилися.

- Що сталося?- лице Максима стало напруженим, а Даня зірвався з місця.

- Нічого, потрібно дідуся провідати, - спокійно мовила, намагаючись не говорити знервовано.

- Я піду з тобою, - раптом сказав Максим. - Проведу тебе. Ти виглядаєш зблідло.

Лікарня зустрічає довгими порожніми коридорами і порожніми поглядами пацієнтів. Це є хороша державна лікарня, але знаходження пацієнтів тут є платним на довгий період. Найголовніше - тут не шпикають пацієнтів ліками, добре годують, доглядають, проводять розважальні програми і гуляють щодня по великому саду кожного дня, незалежно від погоди.

Утримання дідуся забирає більше половини нашого бюджету, але це найменше, що ми можемо зробити для нього. Він був славним чоловіком і веселим дідусем, до поки в нього не почала сильно прогресувати хвороба.

Різко видихнувши, стукаю в двері.

- Увійдіть. А, привіт, Варварко, - бачу, що лікар напружений. Він не дописує історію хвороби, відкладає її в сторону і робить глибокий вдих.

- Доброго дня... - присідаю на самий кінець крісла, ноги тремтять, але Максим притримує за плечі (він пішов зі мною всередину, тому що хвилювався за мене). 

- Буду з вами відверта. Стан вашого дідуся погіршується. Контролювати його з обмеженим кількістю персонала з кожним днем стає все важче. Санітарки одна за іншою відмовляються з ним працювати. Це важко. Не впевнений, що він сьогодні навіть вас впізнає. До того ж, він постійно запевняє, що йому потрібно додому...

- До чого ви хилите? - сухий язик прилип до піднебіння. Голос лікаря повільно доходить до мозку:"Не впевнений, що він впізнає..."

- Я боюся, що йому доведеться призначити трансквілізатори. Однак, є три варіанта. Можете його забрати додому, але ви не зможете надати потрібний догляд і достатньо уваги. Залишити в нас або перевести в більш дорогу й закриту клініку. Я дам вам візитку. Не можу обіцяти повної відсутності ліків.

- Можна мені зараз до нього? - сльози клубком стали в горлі, але я зі всіх сил намагалася не заплакати при сторонніх людях.

- Так, звичайно, - лікар тепло посміхнувся.

Доходжу до палати й "надягаю посмішку". В палаті було тихо, а в ніс зразу увірвався запах хлорки. Дідусь розслаблено лежав на ліжку. Почувши кроки, він розплющив очі, втупивши в нас, особливо вдивляючись в Макса.

- Ну, як ти тут, - лагідно промовила до нього, поглажуючи старечі руки. Він виглядає ще більш змарнілим, ніж від минулого візиту. - А я тут принесла твій улюблений тортик. 

Мужчина, який зацікавлено на мене поглянув тільки віддалено схожий на мого колись такого жвавого дідуся. Сумно дивитися на те, як він дивитися дитячими очима, не розуміючи, що відбувається навкруги. Мені його шкода. Він насилу піднявся з ліжка, аж краплина поту скотилася по чолі. Ще не вірячи, я вчепилася в спинку сидіння, аби хоч трохи відсунутися від цього видозміненого дідуся.

- Торт? Обідати тортиком? Я тільки за! - він захлопав в долоні, а тут він помітив Макса й прискіпливо його оглянув.

- Як тебе звати, хлопче? - таємничо спитав він, озираючись довколо, чи ми самі.

- Максим, - вічливо відповів він.

- Гарне ім'я. Так от, Максе, - він стишив голос, войовниче нахмуривши брови. - Ти б не міг відвезти мене додому, га? Бо мене тримають в полоні, не дозволяючи піти. Що за нахаба, - обурено промовив, погрозливо показавши уявній людині кулака. - Так ти згоден?

Макс погоджуючи кивав, а я відвернулася, бо сльози вже загрозливо тремтіли на очах. Дім, котрий дідусь будував вже життя, забрали десять років тому через борги дідуся через азартні ігри.

- Давай їсти, - сказала тихо, витираючи його покриті плямами руки. Максим відкрив торт і нарізав кожному по шматку. - А потім і в шахмати зіграєм.

- Ти мене не чуєш? Я прошу мене додому відвезти! - він рикнув на мене приречено махнув рукою, важко плюхаючись назад в ліжко. Заплющив очі, тільки переривчасте дихання видає, що його серце ще б'ється. - Ти такий самий, як ця жінка, - сказав Максу й вказав він на мене. - Толку з тебе - нуль.

Він відвернувся спиною, а ліжко пронизливо скрипнуло, ніби жаліючись. Я закутала його ковдрою й тихо пішла до дверей кивнувши Максу. 

В коридорі тихо закриваю двері, спираючись спиною на стіну. Затримую лодонями істерику, яка так і хоче вирватися і тихо осідаю на підлогу. Максим підхоплює під руку й тихо каже: