Глава 20

POV Варвара 

- Вибачте за спізнення. Можна сісти?     

Голосне перешіптування проходить класом. Відчуття, ніби мільярди пар очей пропилюють дірку в моєму лобі. Мій погляд легко знаходить золотисту маківку подруги і опускається до очей, котрі проходять по моєму "луку" і кажуть: "Що, трясця твоєї матері, сталося?!". Потім я дивлюся далі і помічаю різні емоції: насмішка, здивування, навіть подейкуди зловтіха. Мабуть, мені варто було зразу піти додому, не завертаючи до класу. Менше уваги, менше галасу.

-- Варваро? - переляканими очима лемурів шепче вчителька. 

Здається, її охоплює легка паніка. Обличчя просвітлюється, а на очах поміж частими кліпаннями проблискують сльози. Вона з великим зусиллям відводить очі, щоб сказати учням: 

- Нікому не рухатися, зараз прийду, - потім звернулася до мене. - Давай вийдемо на хвильку в коридор, гаразд?

Звісно ж я виходжу за нею, наче нічого такого не сталося. Суцільні дурниці.

У коридорі Олександра Юрівна обережно торкається мого волосся, ніби перевіряючи, чи насправді "колючки на голові" такі гострі й небезпечні, як здаються на перший погляд. 

-- З тобою все добре?

Покірно киваю, хоча вважаю, що це трохи недоречне питання. Вчителька оглядає мене з голови до ніг, морщить носа й незадоволено цокає язиком.

-- Хутко в медпункт, хай медсестра обробить рани, а потім йди додому. Подзвониш, якщо не поїдеш в поїздку, я все розумію, хоча може й не до кінця, - нервово хіхікнула вона

Я прощаюся й направляюсь до медпункту. Коли медсестра побачила мене, то підлетіла до мене, немов ошпарена. Її лице було стурбоване і зосереджене. Вона, шукаючи ліки в тумбочках, почала чаклувати наді мною.

-- Так-с, знімай штани. Не дивися на мене так, - засміялася вона, дивлячись на мої вирячені очі, - як я тобі колінко полікую.

Я слухняно виконала наказ. В кінці медсестра підбадьорливо сказала:

-- Ось і все! Ніс я обробила. Там невеличка царапина, нічого такого.

Я посміхнулася, і на мить все здавалося не таким вже й поганим, як здавалося.

Вийшовши з школи, я особливо додому не поспішала. Розгулюючись по вулицях, байдуже дивилася на вітрини крамниць...тим часом люди дивилися на мене. Незважаючи на зовнішній вигляд, зайшла до кав'ярні і замовила подвійну порцію шоколадно-горіхового морозива. "Коли поганий настрій, то смаколики завжди допоможуть!" 

Живіт стривожено завуркотів. Мабуть, також відчув небезпеку, яка невтомно насувалася. Телефон завібрував, і я побачила відеодзвінок від матері. Довгі сім секунд втуплялася в екран, не наважуючись підняти трубку. 

"Була, не була."

-- Так? - спокійно дивлюся на розпашіле лице матері.

-- Що ти такаєш? - її обличчя було небезпечно близько до екрану. - Що там, в дідька, відбувається?! Ти з кимось побилася? До мене дзвонить класна і таке виговорює, що в мене волосся стає дибом, - її обличчя погрозливо близько до екрану, і від цього мій живіт стривожено скручує.

Після нападу гніву вона ,нарешті, помічає мій смурфиковий образ на Хелловін.

 - Так, швидко додому. Там і поговоримо. Скажу батькові, щоб набрав ванну, і будемо тебе шурувати. В мене сьогодні зміна, а через тебе повинна відпрошуватися в начальства...

Я розумію, що вона на емоціях від почутого й побаченого, але сльози все одно загрозливо тремтять на повіках і неприємний комочок застрягає в грудях. Я хотіла хоча б краплину співчуття, адже не я у всьому винна... Сьогодні був надто бурний та емоційний день. Я вже втомилася. 

Впіввуха слухала розмову, відвернувшись, щоб не помітила мій стан й шалено змела майже все морозиво за лічені секунди.

-- Відключаюсь, - насупивши брови, вона різко вибила дзвінок. 

"Ну ось, тепер гнівається."

Прийшло сповіщення. Невже вже татусь на зв'язку?...

Maximus: Ти там як, жива?

"Макс? Цікаво, як він знайшов мій номер? І він що бачив, як я говорю по телефону? Який сором..."

Varvar95~: Ти мене бачиш?) Бо пару секунд тому смерть з косою трішки мене пожаліла, хоча все ще попереду *саркастичний смайлик*. Вдома продовжать страчувати тупою сокирою.

Maximus: Мені тебе справді шкода... Як чудом виживеш, то напиши мені. Хочу тобі дещо сказати.

Varvar95~: Ок, та без проблем.

З посмішкою ховаю телефон в сумку, розплачуюся й виходжу на вулицю. Не маю ні найменшого бажання йти додому. Від розпачі мені аж в очах темніє, а живіт ще сильніше скручує. О Господи, що твориться? Він бурі мене скручує в три погибелі, а капелька поту зіскочила з лоба. Шлунок бив тривогу, тому що сьогодні поласував тільки солодкою кригою.  Він передав естафету кишкам, і тепер відбувся мітинг по правах органів на здорову їжу. 

Стиснувши міцно сідниці, намагалася не думати про наближаючу катастрофу й гарячково обдумувала подальші дії. 

"Здається, на сусідній вулиці був ряд туалетів."

Глибоко дихаючи, кулею помчала, наскільки могла, роблячи зупинки, неприродньо вигинаючись, й продовжувала свій безкінечний, здавалося, шлях. Люди нажахано озиралися на смурфика, який прожогом летів до першої попавшої кабінки, який не мав часу навіть глянути вгору. 

А шкода... Ще декілька хвилин облегшено насолоджувалася порятунком, умиротворено прислухаючись до голосів з надвору, але я на них не зважала, хай зачекають. Хтось активно засмикав за ручку й загримав в двері.

-- Зачекайте трішки. Я вже вихожу.

Кабінка почала йти ходуном від криків й гримання.

-- Що, що ви таке кажете? Що ви вже "все"? Не смійте там нічого робити! Це приватна власність! - приглушений голос так і сочився гнівом й обуренністю.

"Пізно".

Я вже не певна, що хочу взагалі виходити на світ Божий, та вибору особливого в мене не було. Чує причинне місце, що сьогодні ще получить шкіряним паском по ній. Що за день такий!