Глава 19

POV Максим

Коли двері їдальні зачинилися за Варею, руки зачухалися надати одній наглій морді по пиці.

"Поки ти будеш чухатися, - рикав внутрішній голос, - то все стане тільки гірше. Не втрачай часу на дурниці, йолопе. Знайди й захисти її, негайно!"

Тому я, не гаючи часу, швидко піднявся, щоб піти за нею.

- Ти куди? - відірвався на мить Данило, мирно воркуючи з скромнягою з паралельного класу. Він вже, здається, й забув, що тут відбувалося декілька хвилин тому. 

- Мені треба йти, - різко відповідаю я й зуби аж скрипнули від ледь тамованої люті.

- Гаразд, - підозра на мить виглянула в очах, але нічого не мовив, - приходи пізніше в спортзал на тренування, подивишся, як грають профі.

"Обовязково" - насупився я.

Швидкими кроками направлявся по коридору, намагаючись не перейти на біг. Нарешті побачив попереду Варю. Збирався з полегшеністю зітхнути й підійти, але на горизонті з'явилася Евеліна. Щось тривожне заворошилося в грудях, попереджуючи, що це добром не закінчиться. Я майже не чув про що вони говорили. Уривками вчувалося фрази "хімічний клас" та "він кличе негайно". Варя похмуро кивнула і направилася до сходів на 3-ій поверх. Я мигцем послідував за нею, але раптом, наче з повітря, з'явився наш завуч Микола Миколайович. Пишні вуса насторожено набундючилися в мою сторону.

- Молодий чоловіче, куди ви так посмішаєте? - перекрив він мені шлях. - Не чув дзвінок? Наскільки мені відомо, зараз фізкультура в одинадцятикласників. Спортзал в іншій стороні. Ану хутко на урок!

Я хотів відмахнутися від нього і піти далі, але він перекрив мені хід своїм масивним черевом. Роздратування видавало себе тихим ричанням. 

"Та скільки вже можна?!" - ледь стримувався я.

- У мене завдання від трудовика, - придумував на ходу, нетерпляче зазираючи за його плече, намагаючись проскользнути повз нього. - Перетягти інструменти кудись потрібно.

- Справді? Я його щойно з ним бачився, він не виглядав заклопотаним, - недовірливо підняв він кошлату брову.

- Це справді треба зробити негайно, - всім своїм видом намагався показати, що справа бажає поспіху. - Ви мене відпустите тепер, чи як?

- Гаразд, - було видно, що він не задоволений вихованням сучасної молоді, - але потім швидко на урок!

- Авжеж, - посміхнувся йому.

Я кулею прослизнув повз нього, перестрибуючи через сходинку на сходах. Тривога підкралася до душі та зручненько там пригрілася.

Підходячи до класу хімії, притаївся не дихаючи, прислухаючись, чи ненароком немає сварки. Було тихо, тільки було чути приглушене схлипування. Нерозуміючи, що відбувається, підійшов ближче і легенько смикнув за ручку. Тут я помітив, що до старої ручки був причіплений залізний замок. Відразу метушливо почав смикати, гримаючи в двері. Почулося шарудіння і ще більше хникання. Я відійшов на крок і ногою з усієї сили зацідив у двері. Раз, другий, третій... Двері погрозливо захиталися, але стійко витерпіли побої. Раптово згадав, що по дорозі десь точно проблискував червоний колір вогнегасника на "всякий пожарний". Блискавкою погнав туди і назад, ніби й справді була пожежна тривога.

"Зачекай ще трішки!"

Нарешті, розбивши вогнегасником триклятий замок, навіть не дихаючи відчинив двері.

Я очікував побачити жахливе видовище, котре вже вимальовувалося страхітливими фарбами у мене в уяві. Тендітне жіноче тіло здригнулося і зіщулилося в кінці класу, обнявши коліна руками й сховавши голову між ними. Я заціпенів на місці, боячись підійти, щоб не налякати її. Варвара підняла обличчя до світла і помітила мене, недовірливо питаючи:
 

- Макс? - вона вже не плаче, але очі й ніс припухлі.

Я нарешті оживаю і повільно ступаю крок назустріч. Від її вигляду в мене очі починають наливатися кров'ю. Її лице було в жахливому стані: глибокі подряпини, фарба місцями ще крапала на лице, але здебільшого застигла та утворила "синій їжачок" з волосся. Під носом помітив кров, а коліна протерті до крові.

"Хто... посмів?!"

Вона, зіп'явшись на ноги, ледь накульгує, але вмить вже підбігає до мене. Було видно, що хотіла обняти мене, але стрималась, мабудь, згадала, що вся в бруді.

- Спасибі, що забрав мене звідси, тут справді жахливо, я боялася, що застрягну надовго. Я дуже вдячна тобі, хоч й сподівалася побачити тебе тут останнім.

Її слова неприємно кольнули серце, але я на це не зважав. Ми ось так стоїмо одну нестерпну коротку мить, а потім її плечі знову здригнулись.

- Т-с-с, не плач, все буде добре. Потрібно негайно вибиратися звідси, - скеровую її на вихід.

Коли ми вийшли, я спитав:

- Хто це зробив? - хоч вже запідозрюю, хто б міг це бути.

Ніколи ще не виникала думка про вбивство людини, але зараз вона мало того що виникла, так ще й гріла душу.

"Він труп!"

Вона незграбно торкається мого лівого плеча й відводить убік, в сліпу зону від камер, котрі розташовані в коридорі.

- Все в порядку, чесно, - тихо відповідає вона, здмухуючи з чола пасмо, яке виглядає наче вмочена в бетон пір'їна папуги. Воно вже встигло висохнути, тому впало на своє попереднє місце. - Можеш не хвилюватися, я з усім сама розберуся.

Її бліді губи міцно стулені, ніби бояться щось зайве бовкнути. Важко сказати, чи саме це я очікував почути. Скоріше гірких сліз і істерики, приправленої скаргою на того, хто з нею вчинив таке жахіття.

Чую своє глибоке зітхання. Я нічого не сказав, натомість просунув свою руку під її тремтячу і звідти визирнула моя скромна "дуля з маком". Вона здивовано-запитально дивиться на мою руку, потім на мене, а потім втуплюється в підлогу. 

- Ти ж розумієш, що я не можу ось так все це залишити? Хто б це не був, то він отримає на горіхи, - спокійно сказав, ніби повідомив, що треба йти вечеряти. 

Вона мугикає щось на знак згоди чи, може, навпаки. Хочеться її обняти. 

 - То ти так і не скажеш, хто це був? - вона тільки вперто мовчала. Я примружив очі, намагаючись прочитати її думки. - Тоді я самостійно все виясню! А тепер йди додому й приведи себе в порядок. Одяг не врятувати, а от тебе, якщо добре потерти, то знову заблистиш, як нова копійка, - вже посміхнувся до неї я.