Глава 17

POV Варвара

Коли нарешті завершився урок, я тремтячими руками плюхнула відро на підлогу, що аж виплюснулася вода. Я була розлючена. Готова була рвати і метати того поганця. З класів потроху почали вибігати учні, і я побачила свою подругу, яка швидко наближалася до мене.

- Не знаю, що то було на математиці, - вона зробила вигляд, що її то не цікавить,  - але нам потрібно поспішити в їдальню, якщо хочеш, щоб наш столик не зайняли, - й тихо додала: - я з тебе й так пізніше всю правду витрясу, так що не розлабляйся.

Я тільки легковажно хмикнула.

- До речі, ти знаєш, що на виховній годині класна керівничка буде розповідати куди ми поїдемо? - вона не могла спокійно йти, час від часу ледь не наступаючи мені на п'яти. - скажу тобі по секрету: ми поїдемо на трьохденний літній табір. Там будуть різні естафети, вечори з піснями в супроводі гітари та смаження зефіру, - замріялася вона, -  навіть, буде похід на місцеву гору з різними випробовуваннями, - вона так і горіла від бажання все сказати, - І ще я чула, що можли-иво, - протягнула вона й далі перешла на тонкий голосочок, - ми можемо поїхати з 11-класниками. 

- Клас, - байдуже мовила я. - Але це ще не факт, що саме в табір поїдемо, бо це,по-перше, надовго, а ,по-друге, небезпечно. Ще був варіант поїхати на ескурсію у Львів. Гадаю, більшість (батьків) проголосує саме за це. Ще рано про щось говорити.

Подруга тільки стинула плечима. Їй все одно куди їхати з Павлом. Вона може податися за ним хоч в Африку, годувати спраглих дітей та очищувати воду від сміття.

Обговорючи майбутню поїзду ми дійшли до їдальні. Зараз в мене в думках тільки поїсти, поїсти..., тому що зранку я так і не поснідала. У нас з подругою в куточку їдальні був, так би мовити, приватний столик. Він неофіційно заброньований за нами, так як ми з подругом постійно за ним сідаємо обідати. А от Одинадцятикласники (не буду казати хто) їдять постійно в буфеті, де майже нікому не дозволяють їсти. Вона потягла мене за собою, не помічаючи, що я ледь не падаю від її швидкого темпу. Вже майже зразу біля їдальні чути неповторний аромат домашньої кухні. Від цього зразу рот наповнюється слиною. З блаженним лицем вдихаю запах, і насилу питаю, що сьогодні в меню.

- На перше є борщик або гороховий суп з сухарями; на друге є смажена курочка до пюре або плов з гуляшем,- посміхається повновидна жіночка, дивлячись, як я чуть не млію від її слів, - а також чай або персиковий сік.

Я довго роздумую між складним вибором, доки не почали гудіти в черзі позаду мене. Я й забула, що ще хтось може бути голодним. Взяла собі всього по троху. В передчутті смакоти і насолоди, прискорюю крок до вільного столика. Зручно вмостившись помічаю знайомий силует, який наближається до столу. Подруга взяла те саме і важко плюхкається навпроти.

Я хочу почати їстоньки, але знову якась напасть не дає мені спокою, тобто телефон вібрує в кишені. Якщо чесно, мені вже навіть страшно в нього заглядати, щоб бува не прислали звістоньку про дату смерті. Боязко розблоковую телефон і бачу сповіщення вгорі від <<Intew>>. Дихання збилося, але я, не розриваючи зорового контакту, відкриваю його. Вискакує повідомлення від ангела смерті. Я не помилилася.

Danylo-_-King: До речі, геть з голови вилетіло*посміхаючий смайлик*. Займи мені місце в їдальні, якщо не хочеш, щоб всі дізналися НАСКІЛЬКИ ми з тобою близькі;) Скоро буду.

Я схопилася за голову  і застогнала. Це саме те, що я боялася. Подруга пропонувала його використати, а вийшло навпаки. Намагаючись заспокоїтися, я глибоко вдихала і видихала. Вдих-видих! 

- Прошу, скажіть, що це все просто невдалий жарт, - повторювала я, як молитву Отче Наш. От кому-кому, а мені зовсім не смішно.Три рази ха-ха-ха. Він так шантажує мене, чи може вирішив просто від нудьги познущатися?

 Помітивши, що зі мною щось не так, Женя спитала, чи все в порядку:

- Щось сталося? - питає вона. - Мені здається, що ти занадто нервуєшся. Якщо ти паришся за математичку, то забий. Мені розповідали, - вона озирнулася по бокам, чи ніхто не чує, - що вона комусь за погану поведінку крейдою в око зацідила, так що не кисни, подружаня, - вона підбадьорливо похлопала мене по руці й продовжила їсти, але я її майже не слухала.

- Зараз ти побачиш феєричне шоу. Зачекай хвильку, - приречено сказала їй, і довго не довелося чекати. Женя нерозуміюче підняла брову, але я не мала часу пояснювати. Кидаю погляд на телефон, ніби боячись, що він може цапнути за руку. Вже собі в яскравих фарбах уявила його у вигляді змія, який з насолодою з'їдає величезного товстого хом'яка. Дивися не подавися. Відлічую секунди до грядущої катастрофи. А ось і вона.

Двері звично відчинилися, але щось в повітрі змінилося. Чується поодиноке попіскування дівчат і невдоволене бурмотіння чоловічої статі. Рука нестерпно засвербіла і я її сильно почухала. З'явилося невеличке почервоніння. Хм, або до грошей, або ж це короста.

Я повільно піднімаю очі, знаючи наперед, кого я там побачу. Серце забилося від страху, у вухах заклало від адреналіну і захотілося негайно сховатися під стіл, щоб ніхто не побачив. Я натикаюся на глузливі очі, які навіть не збиралися зводити з мене погляду. Нервово ковтаючи, відчайдушно намаюся йому передати благання поглядом, щоб він цього не робив, але Містер тільки єхидно посміхнувся.

Він стояв в компанії своїх дружків, які весело щось обговорювали, і з тацями вже наближалися до буфету. Я на мить з полегшенням зітхнула, але щастя довго не тривало. Даня йшов попереду, й раптом він різко затормозив, що в нього ледь не врізилися люди, котрі йшли позаду. Він театрально задумався, ніби щось обдумуючи, обертається, ціпким поглядом швидко знаходячи мій стіл серед натовпу. Він впевненою ходою, ніби це його звичний маршрут, невблаганно наближається до мене.

<<Та що він витворяє, заради Бога!>>

- Жень, гадаю мені треба йти, - нервово затараторила, зриваючись з місця, - я, цейво, прийду хвилин через 15 - 20. Живіт прихватило, - швидко тараторила , лишень би пошвидше піти.