Глава 15

POV Варвара

Ми з бабусею заходимо до хати. Вона йде попереду, а я тихенько дрібочу за нею, і це все супроджується гробовою тишею, яку порушує тільки гучне човгання мого взуття. Бабусин маршрут завершується на кухні біля плити, і вона спирається на неї. Деякий час вона просто готувала їсти мовчки. Зазвичай, вона весело коментує свої дії і частенько ділиться рідкісними рецептами. Але не сьогодні.

- Я чекаю на пояснення, - не обертаючись, вона мовила рівним тоном. Від сліз і гірких нарікань вже не залишилося й сліду - є тільки холодномисляча й розлючена жінка.

- Коли ми залізли в воду, - тихо бурмочу, вкриваючись зрадливими плямами, - то у мене з Данилом відбувся, так би мовити, неприємний діалог, і після цього я вирішила вивітрити думки, понирявши трохи. А те, що мене зловила судорога, вже не моя провина. Кінець історії.

Я тривожно поглядаю на бабусю, котра неприродньо рівно стоїть і досі не повертається до мене лицем. По її наступним словам можна вгадати емоції, які вона намагається ретельно приховати.

- Це не виправдання, достойне моєї внучки, але зроблю вигляд, що повірила тобі, - такої криги в її голосі я ще не чула. - Будь ласка, зроби мені невеличку послугу - не приїжджай до мене деякий час. Ти мене сьогодні сильно втомила, - бабусин голос жорсткий, як камінь. Здається, вона люта, але в її голосі просочується сум і гіркота.

Я завмираю на місці, боячись поворухнутися. Я не очікувала такого почути, максимум п'ятихвилинних нотацій і раз поза вуха. Але точно не такого.

- Але ж, ба, - шокуюче шепчу. - Я не хотіл... - вона не дає мені договорити.

- Мені все одно , що ти хотіла і що ні. Вийди з кухні! Я поки не хочу тебе бачити і слухати твої жалюгідні виправдання. Мені треба відпочити. - її старечі плечі згорбилися, і вона ,важко плюхнувшись ,сідає на стілець.

Кожен її важкий крок, кожне зітхання поглиблює почуття провини: я згадую, як вона з нетерпінням чекала мого приїзду, радісно махала рукою, коли бачила мене в автобусі і пекла чудові страви, щоб потішити свою улюблену внучку. Але зараз не такий випадок. Вона в мені розчарована, і від цього усвідомлення на душу накочується тяжкий камінь, який не дає вільно дихати,а на очах проступають сльози. Я всім роблю боляче, і передовсім собі.

 - Пробач,- ледь чутно кажу і на ватних ногах йду з хати.

Солоні каплі стікають по щоці, привертаючи увагу роззяв, які ще не встигли піти по своїх справах. Витираючи рукавом кофти, я майже несвідомо направляюся до своєї тихої місцини - калини . Я завжди любила під нею відпочивати ,насолоджуючись  промінням сонця, і смакувати кислі ягоди, котрі мені до вподоби. До того ж, там, на самоті я могла зібратися з думками.

Дуже рідко я дозволяю своїм почуття і емоціям вирватися превселюдно на волю, але сьогодні я дала слабинку. Я, присівши біля дерева, згорнулася калачиком і заплющила очі і в моїй голові виринули останні спогади: проблеми батьків, які намагаються позитивно дивитися на різні труднощі; вибрик на річці і моя неслухняність; бабчин осуд і сум в очах, який забрав її молодечий блиск і завзяття. Від цього неприємна гіркота з'явилася в роті, але не від ще недостигшої калини, а від думки:'' Варваро, та ти ще те шило в дупі!''

***

Не знаю. як довго я рюмсала. Я така пригнічена, що як тільки хотіла заспокоїтися і відновити дихання, як зрадливий мозок знову підкидав картинки близьких, і сльози лилися з подвійною силою. Зазвичай в таких ситуаціях люди втрачають лік часу. Усе, що я знаю напевно: я ридала достатньо довго, щоб моє лице розпухло й набуло химерних обрисів; ніс зробився картоплиною і набряк, а очі стали двома червоними щілинами.

Не заздрю тому, хто мене побачить в такому вигляді. Хоча, на щастя, жодна дуща не знає про це прекрасне і затишне місце. Ніхто не може мене втішити, сказати, щоб припинила розводити соплі й взяла себе в рук...

- Виглядаєш, як п'яничка зі стажем. Страшно глянути. Ти в порядку?

Я завмираю, забуваючи на мить шмигнути носом, потім заперечливо хитаю головою.

Жодна душа не знає про це місце...

- Затишна місцина, еге ж? - провадив собі Даня, зручно вмостившись біля мене, зриваючи калину з дерева й закидуючи в рот. - От кисла зараза.

Тепер це не тільки мій непомітний куточок. Він зруйнував його своїм приходом.

- Зі мною все окей, - відвернулася від нього, роздивляючи мурашок на стовбурі дерева. - Можеш йти куди направлявся. - прокаркала я хриплим голосом.

- Я сюди направлявся. Твоїх завивань тільки глухий не почує. Подумав, що вовк, тому й пішов на розвідку. А виявилося, що тут ще страшніший звір перебуває.

Я відчуваю в його голосі сміх. Повернулася у півоберта і зиркаю на нього. Він тільки дивиться на мене незмигним поглядом, не кажучи й слова. Нічого, я його з тебе зараз витягну.

До речі, - починаю я, - в моїх сльозах є доля твоєї провини, дурню. - починаю заводитися я. - Якби ти не наговорив дурниць тоді, я б нікуди не поплила, - уже говорю до нього на вищих тонах.

- Не знав, що це твій куточок, - мовби не чуючи, мовив він, оглядаючись навколо. - Треба частіше сюди приходити. В спеку саме те, що треба.

- Іди до дідька, - огризаюся, гучно висмаркавшись у кофту. Хай бачить, які в мене манери. - Саме так, це моє місце, і ти його осквернив своєю присутністю. - кажу я і різко додаю: - Прошу, загубися. Киш звідси!

Його праве око сіпається, й ,нарешті, в нього змінилася емоція на обличчі.

- Ти оце щойно сказала мені <<киш>>, як котові, Варваро? - його ніздри тріпочуть.

Я дивлюся на свого Містера, на його хвилясте волосся, яке легенько розвіюється на вітрі, і ,здається, відблискує медовим відтінком; на його гарні очі і гострі вилиці; дивлюся, як в куточку рота з'являється ледь помітна складочка, коли він робить свою фірменну криву посмішку. На завершення дивлюся, як він немислимо вродливий і досканалий. І він мене бісить. Він догрався.