Глава 5

POV Варвара

Що..?

Це якась помилка.

Я підозрювала, що він може бути несподіваним, але щоб так.. 

Я похмуро повернула голову до подруги, а та тільки розгублено потиснула плечима. Сама  в шоці від його рішення.

- Паш, ти що твориш? - тихо підійшла до нього і прошипіла йому на вухо.-Ти хочеш, щоб я тобі етюд завалила?- від обурення мій голос ставав все голоснішим.- Ми з тобою навіть не знайомі, тільки знаю заочно від подруги.

- Тихо, крихітко, ось і познайомимося.- блиснув насмішливою посмішкою,- Я просто вирішив перевірити твої вміння, може ти мене ще здивуєш. Не підведи! - і зник з очей.

Супер.

Просто шикарно.

І як мені з цього вибратися? Це що, якийсь іспит на витримку? Чому він так зі мною?

Сформували останню команду в яку,звісно ж, попала моя подружка. Я підскочила до неї і відвела вбік , поки ніхто не пішов готуватися.

- Ти чула? Ні, ти чула??- я перейшла на фальцет. - Він так мститься? Я йому чимось завинила? За що він так?!

- Заспокійся, Варварко,- на відмінну від мого її голос був спокійним. -Чесно говорячи я також була здивована, тому що він, зазвичай,  відбирає тільки найкращих, але точно не новачків. Та ти не хвилюйся, все буде добре, - і підбадьорливо підморгнула.

- Гаразд,- приречено зітхнула, -хай буде,що має статися. До речі, а чого вони там так довго ?

- О,ти не знаєш? Керівничка пише на карточках назви казок і кожен з капітанів своїх команд грають на <<чувачі>> хто буде першим витягати і показути виставу.

Двері різко відчинилися і я здригнулася від несподіванки. "Ватажки" повиходили і напрямилися до своїх команд. Павло не поспішаючи підійшов до нашого гурту.

- Ну? Що там? Що тобі попалося?- з різних сторін почулися вигуки.

- У наас,-зробив паузу,- "Колобок"!

Тюю.

З таким можна жити.

Всі з полегшенням зітхнули. 

- Так, дітки, але це нічого не міняє. Не розслабляємося. - командуючим голосом мовив, а потім тихо продовжив:- Ідемо на третій поверх, будемо там репетирувати, тільки тихо! 

Наша команда з галасом вибігла на коридор і здійнялася по сходах. Там стояли меблі, покриті пилом. Видно, що сюди рідко піднімаються.  В темному кутку стояли височезні, майже до стелі, зеркала, недбало накриті білими покривалами. Якось трішки моторошно. Не думаю, що піднялася би сюди без товаришів.  Цікаво, а чому тут ніхто не займається? Доволі непогане місце.

- Так-с, розбиваємося на ролі. Я буду вовком, - зразу визначився з своєю роллю і завив, як справжнішенький вовчара. От сміхота. - Варвара, - звернувся до мене, - будеш лисичкою і бабуською, якраз жіночі ролі, і як ти бачиш- в нас в команді тільки ти..  кхм особа жіночого роду. - і огидненько захіхікав. - Тільки не забувай, яка вона має бути: хитрою, кокеткою, ну ти зрозуміла. - відмахнувся, ніби тут і так все просто.  

- То може ти будеш лисичкою, якщо ти такий талановитий, а? - прищурила очі. - Бо я бачу, що в тебе непогано виходить хитрувати (по життю), а я так вже нехай буду вовчиком.-притворно зітхнула.

- Ні, дякую. - не вловив або притворився, що не почув у моєму голосі сарказму Павло.- Мені і так добре.

От хитрюга.

 Ех..

- Гаразд,то розпочнемо?-запитав Пашка.

І ми почали...

Що то творилося! Якогось біса всі ніби показилися. Хто в ліс,а хто по дрова, як то кажуть. Більшість взагалі не знають цієї казки( взагалі чокнулись зі своїми комп'ютерами). Пашка намагався перекричати гармидер. Той плаче, той регоче. Жах. Короче, з горем пополам ми підготовилися. 

Ми вже закінчували, як почули, що  нас вже кличуть. Блін, ми ще не готові! Страшно, коліна трусяться.  З незгинаючими ногами я вже хотіла спускатися, але на першій сходинці  мене зловив і розвернув за руку наш <<капітан >>.

- Варваро, стій!  - раптом гарячі й трішки вологі пальці доторкнулися мого зап'ясття й він потягнув назад, заставляючи мене затормозити. Павло розвернув мене лицем до себе і я була змушена підчинитися.- Не забувай ким ти маєш бути через три хвилини, зрозуміла? Не вклюкаєш :ні дурочку, ні боягузку, просто виконуєш свою роль.  - Його очі пропалювали діру в моєму лобі. -Ти ж розумієш, що нас замало людей, тому виходимо з ситуації тим, що маєм. Я тобі розкажу швидко, що має бути, може щось і вдуплиш.- він скоромовкою почав розповідати те, що мама мені розповідала в дитинстві перед сном протягом п'яти років. - Ти мене зрозуміла?- втомленим , але пильним поглядом подивився на мене, ніби від мене залежить доля планети. 

- Все я зрозуміла. Можна йти?- вирвала руку й насмішливо на нього зиркнула, хоча, мене колотило від хвилювання.

-І ди вже.- втомлено потер рукою очі.

Сподіваюся, в мене вийде. Не хотілося б його підвести. Але я так хвилююся. Це вперше, коли я виступатиму перед публікою, так би мовити.

Я вже підходила до дверей, коли побачила на проході Максима, який мовчки спостерігав за мною. Взагалі загадковий хлопчина. Ще до "Оскару" я по коридору ловила його погляди, від яких ходили мурашки по тілу, але це не має ніякого значення. 

 Як я тільки хотіла попросити його відійти, щоб зайти до кабінету, то він поклав мені руку на плече і тихо прошепотів ніби мимохіть:

- Не хвилюйся, відважний зайчику, я в тебе вірю! - похлопав мене по плечу. 

-Ем, дякую. - зніяковіло мовила я. - Несподівано, але приємно за підтримку.- і швидко втекла до середини.

За дверима я вже не почула ,як він засміявся тихим сміхом.

-Так, любі,- Анничка звернулася до команд, - перед тим, як розпочнемо кожна команда придумає собі назву. Розпочнемо з Максима. Потім Діана і Павло.

- "Відважні зайчики",- Максим швидко поглянув на мене очі, але я встигла це помітити .

Я здається почервоніла. 

-"Талановиті білченята", -промовила Діана. Прикольно .

-Іі.."Недочоловіки". - Павло ледь стримався від сміху. 

 Чому я не здивована від назви. То не потрібно було вибирати "недочоловіка". Ррр, дратує .