Глава 4

POV Варвара

Щось мені в голову бемкнуло, але я вирішила піти до сімейного лікаря по путівку в санаторій. А чому б ні? Що з того ,що зараз екзамени на носі! Я хочу відпочити від  кислих мін оточуючих, мені й себе вистачає. Все,я точно вирішила - їду відриватись!

Обдумуючи свої подальші плани, незчулася, як дійшла до поліклініки. Вперед, Варварко! Піднялася на 2-ий поверх і постукала в двері.

- Можна ввійти? - тихо запитала, ледь привідкривши двері.

За столом сиділа повненька й мила на вигляд жіночка. 

-Так, заходьте, будь ласка! - ласкаво мовила вона, запросивши до середини.

-Я б хотіла запитати, чи немає вільної путівки в якийсь санаторій. Бажано в  найближчі дні. 

-Так-с, зараз глянемо чи є вільні місця.-почала переглядати документи. - До речі, що це вам захотілося посеред навчального року кудись поїхати? - підозріло подивилася вона на мене.- Гаразд, ось є путівка в санаторій «Смерека» неподалік від гір. Я вважаю,що це чудовий варіант: свіже повітря, будете ходити в ліс, кожного вечора якісь веселощі -вам там сподобається. Ага, ось ще можна в табір <<Артек >>.  Тільки треба їхати не пізніше ніж післязавтра.

-Я виберу «Артек»! - ствердно відповіла я. - А можна когось з собою взяти? Якщо так , я б хотіла взяти подругу з собою.- благаюче подивилася на неї.

-Та хоч цілу вірменську сімейку. Тільки потрібна медична карточка, - добродушно посміхнулася лікарка.

-Добре. тоді я це узгоджу з мамою - я трохи спонтанно це все вирішила,- трішки зашарівшись промовила,- й дам вам знати. До зустрічі!

-І вам! Буду чекати звістки!

Вийшла з кабінету на крилах щастя. Невже все так просто? Так, треба сказати Женьці, і чи погодиться вона. От зараз і запитаю.

Витягнула телефон і подзвонила подрузі.

-Алло, Гальорка! Ти де? Я вже звільнилася! Можемо вже йти . - промовила в телефон на ходу придумуючи що сказати за табір при зустрічі. Якщо вже щось  почала, то потрібно до кінця. 

- Я вже майже прийшла! - прокричала подруга в трубку. - Чекай мене біля входу!

- Тоді до зустрічі, я чекаю! - з хихотінням прокричала їй.

Підходячи до споруди, важко зітхнула і поглянула  на великі дерев'яні двері. 

 Цікаво, що нас там чекає?.. Так хвилююся, адреналін в крові бурлить. Давненько я не приймала такі несподівані рішення. Надіюся, Женя погодиться, будем двоє перевертати табір. Може парубків якихось собі пригледимо. А чому власне  б й ні?

До речі про хлопців.

Подруга мені розказувала, що в «Оскар» ходить її нерозділене кохання Пашка-какашка.  Пфф, тоже мені! Нарцисизм не лікується! Вся їхня трійка така: ДанІЇЛ-високий й спортивний мачо, Макс-розумний і холоднокровний «професор» і Павич,тобто Павло- веселий і безтурботний підкорювач  жіночих сердець нашої школи і в його пастку також попала моя подруга під хетштегом #тільки_френдзона_чувіха_на_більше_не_надійся_навіть#. На сірих мишенят він не погляне, тому йому такі прості дівчата, як моя подруга не до смаку . Хоча моя подруга справжня красуня: натуральна блондинка з золотистим волоссям, очі сині-сині,тільки ховає за великими окулярами на обличчі. Сподіваюся, у неї все буде гаразд. Вона заслуговує на щастя. До речі, вона казала, що на «Оскар» якраз ходять Паша з Максимом. Мда.. , ну побачим що з того вийде. Чи вони такі ж вмілі і в акторській грі, як і на публіці в школі.

Поки внутрішньо боролася, то відчула чиїсь руки на обличчі.

-Колобок,я тебе з'їм! - басом прошепотіла біля вуха подруга.

-Не їш мене, вовчику-братчику! - підіграла їй, перелякано запищала.

-Якщо хочеш, щоб я тебе не зї'в, тоді скажи чи ти не бачив тут мою подругу-лисичку? - погрозливо продовжувала. - Ми спішимо, треба рибу в старого рибака встигнути вкрасти.

-Я бачила, як вона заходила всередину. Тільки не їж мене! - закричала чуть не пирскаючи від сміху.

-Ей, кругленький, не перегравай!- "грізний вовк" зареготав. - Якщо не хочеш спізнитися - нам треба поспішати. Мені розказувала знайома, що за кожну штрафну хвилину додаткове присідання.

Регочи  ми придумували , що може дати сувора вчителька за спізнення доходячи до кабінету.

-Ти готова?

-Якщо ти готова!

Ми ривком відчинили двері до класу і побачили...як в різкій тишині на нас вилупилось п'ятнадцять пар очей.

- Доброго дня! - одноголосно сказали. - Ми б хотіли записатися на ваш гурток. - вже тихіше продовжила подруга.

- Ну заходьте, якщо такі безсмертні, - прищурилася жіночка в окулярах. - Не бійтеся, я вас не з'їм, вже пообідала.. тим, хто спізнився.

Га..?

- Анно Ігорівно, не лякайте дівчаток своїми жартиками, - з гиденькою посмішкою мовив.. опаа Пашка. - Вони  ж тільки прийшли, ще не освоїлися.

- Та я просто пожартувала,- невинно промовила, водначас хитро облизуючись.- Хоча, нічого проти не маю десертику.

Всі почали реготати як несамовиті. Анничка,як я її прозвала,  поближче підсунулася. 

- Не переживайте, зараз якраз розпочнемо заняття. Якщо вам сподобається -ласкаво просимо в наше гніздечко! - щиро посміхаючись промовила керівничка. - Так, починаємо з артикуляційних вправ, а потім будем робити етюди- має бути весело.- загадково мовила Анна Ігорівна. -  Яка команда справиться найкраще - ту чекає крутелецький приз!

Оо, мені вже подобається. Тільки б ще чудово було, якби Максим з Пашою  в куточку весь час не хіхікали і не кидали дивні погляди. Підозрілі .

- Промов мені цю скоромовку, люба,  і не літай в хмарах.-різко звернулася Анничка до мене. - Як тебе звати для початку, красуне?

-Варвара, -тихо мовила я.

-Що? Я тебе не чую!- голосно мовила.-Скажи голосніше !

-МЕНЕ ЗВАТИ ВАРВАРА! - голосніше мовила я. Упс, здається я перестаралася.

- Це вже краще, тільки наступного разу не кричи , а спокійно і чітко говори. - ніби серйозно сказала,але я встигла розгледіти в очах смішинки. - Промов цю скоромовку.