Донна

"Кожен наш вибір щось створює і щось руйнує."

(Пауло Коельйо)

Кадр-1.

Останні п’ять років вона звикла жити так, ніби її квартира — маленька фортеця. Ніхто не мав права втручатися у її тишу, у ритуали медитації чи вечірнього читання. Все стояло по своїх місцях – тапці у передпокої, книжки рівнесенько на полицях, рожева чашка з мультяшною дівчинкою в стилі Гапчинської - біля електричного чайника. Може хтось вважав це самотністю, вона ж – незалежністю. Незалежністю від абьюзу та маніпуляцій чоловіка. Все це довгий час було в її житті, але не зразу було розпізнаним. І все ж таки, краще пізніше, ніж ніколи зрозуміти і зробити вибір на свою користь.

Ось і зараз, Поліна насолоджувалася останніми теплими літніми вечорами, сидячі на своїй великій лоджії у плетеному кріслі із  філіжанкою кави у руках. У відкрите вікно хвилями залітав вітерець і куйовдив її гарне довге волосся. Вона покрутила головою, щоб убрати волосся з обличчя і побачила над самою стелею осу. Як крізь захисну віконну сітку можна було просочитися? І як тепер її вигнати? Під рукою на ідеально прибраній лоджії не виявилося нічого «вбивчого» і Поліна  пішла шукати у кімнату пластикову «муховбивцю» та почула рінгтон свого телефону.

«Гівнюк колишній» - побачила Поліна на екрані нею ж підписаний номер телефону колишнього чоловіка, відхилила виклик і заблокувала абонента. Треба це було зробити раніше. Та треба ж! Чого не зробила?

Стоп, а тут ще від когось «висить» смс. Та ні! Що ж ви в один день, один за одним?

«Гівнюк №2» - її колишній керівник. Одружений. Багатодітний батько. Мисливець на секретарок. Із-за нього і прийшлося покинути гарну роботу.

О! Про нове місце роботи.

Своє резюме Поліна відправила на імейли кількох сайтів, але за тиждень зворотного зв’язку не отримала. Можливо, її вік, сорок років, вже не конкурентний для посади секретаря-референта? Можливо, сучасні керівники хочуть мати біля своїх дверей не професіонала із мозком, а гіалуровані вуста та силіконі груди? Вона наблизила своє гарненьке обличчя до великого дзеркала у передпокої – чарівна, а потім увімкнула світло – не дуже. Тут треба додати, відтіля – прибрати. Поліна зводила до купи та розводила брови, смикала по черзі свої вірлиці та щоки. Ось волосся – ідеальне, своє, без нарощування, блискуче, довге. Ну хоч щось. Можна, звичайно, і до косметолога звернутися, але зараз мотивації для покращення себе – нуль.

Так, - промовила дівчина вголос і пішла до комп’ютера, сіла написала запит: вакансії посад для жінок з вищою філологічною освітою.

Випав довжелезний перелік шкіл, ліцеїв, вишів…

Це все у неї вже було. Вона видалила запит, відкинулася на спинку домашнього офісного крісла і подивилася на стелю – о ні! Знову ця оса і вже у кімнаті. Треба негайно зайнятися її ліквідацією. Що ж за день такий – не гівнюки так оси і усі намагаються порушити її кордони. А про кордони Поліна знає все! Недарма ж після розлучення вона їздила до психологині на сеанси. Дівчина зняла з ноги тапок і запульнула до стелі.

«Плюх» і на клавіатуру звалилася контужена травмована оса, здригаючи тоненькими лапками. Поліна обережно олівцем підсунула її на шматок паперу і швиденько струсила за вікно на широке підвіконня.

• Так буде з кожним, хто перетне мій кордон, - промимрила дівчина і закрила вікно.

 Кадр-2.

Наступного дня Поліна поїхала на зустріч із подругою. Щомісячна кава з Лесею була законом довгі роки. Перерви, звичайно були, але це були дуже вагомі причини: такі, як Лесин токсикоз, народження двох донечок, хвороби її донечок, та оце і усе.

• Поля, що там у тебе із роботою? – запитала Леся відразу, як подруги замовили собі каву із десертом.
• Ні-чо-го, - відповіла Поліна і розвела руками в сторони.
• Тоді, у мене є пропозиція, - загадково процвірінькала Леся.

Подруга підняла до лоба брова:

• Уважно слухаю тебе.
• В офісі мого Вадика з’явилася вакансія помічника керівника і це не зв’язано із програмуванням, це щось накшталт адміністратора-референта. Тільки ти відразу не відмовляйся, подумай, - Леся сьорбнула гарячу каву і відставила, - я б і сама туди пішла, але Вадик сказав, що наші принцеси замалі, щоб їх залишати без мами, - вона подмухала на каву і зробила другий ковток.
• Та давай, сходжу на цю співбесіду, - погодилася Поліна, скинь, будь ласка, контакти.

Дівчата сиділи за столиком вуличної кав’ярні під величезною сонцезахисною червоною парасолькою, насолоджувалася спілкуванням і неспекотним літнім днем, трохи далі, за низьким парканом із кущів, повільно рухалися автівки.

• Візьміть, будь ласка, - дівча-підліток протягнула до подруг флаєр і не дочекавшись, поки хтось із них протягне руку, поклала на стіл поруч із десертами і покотилася далі, на роликах по вулиці.
• Що це? – запитала Леся і взяла у руку маленьких глянцевий папір, - це у нас…це у нас – фотовиставка «Жіноче тіло», цікаво…адреса…то це зовсім поруч. А давай сходимо! Це зайва година. Вадик на роботі, з дівчатками нянькується моя мама.

Поліна допила каву і відставила порожню філіжанку:

• «Жіноче тіло» - прочитала тему виставки, - а чому ні? Це ось тут, за рогом, - показала великім пальцем убік.