Розділ тридцять другий

Кіра не питала в Жан-П'єра, що вони тепер робитимуть. Зрозуміло було, що нічого. Він хотів бути з нею, доки буде можна, і обидва були готові отримати стільки задоволення, скільки їм було відпущено. Вони розглядали це як короткий, але бурхливий епізод. У Кіри таке було вперше, і вона нічого більше не чекала від цих стосунків. Вона зовсім не збиралася перетворювати їх на щось серйозніше, витягувати з нього обіцянки або присягатися в чомусь самій. Вона не ставила запитань і не чекала на відповіді. Нехай коротке, але це було щастя, подарунок долі. Більше їй нічого не треба. Вона здогадувалася, що Жан-П'єр тієї ж самої думки.

Але вже в понеділок, коли Жан-П’єр відїжджав у місто, вона спитала, чим він має намір сьогодні зайнятися. Жан-П'єр глянув на неї відсутнім поглядом.

– Треба з'їздити до редакції одного журналу. Мені про нього ще у Парижі розповідали. Хочу подивитись, на що вони здатні.

– Увечері на тебе чекати?

– Спробую.

Він усміхнувся і поцілував її. Номер у готелі продовжував числитися за ним, хоч він вже три дні там не з'являвся.

Перед виходом вона простягнула Жан-П'єру запасний комплект ключів і показала, як впоратися з сигналізацією. Її анітрохи не бентежило, що малознайома людина почне хазяйнувати в будинку за їх з Богданчиком відсутності. Вона готова була довірити йому не лише будинок, а й саму себе. Їй було дуже легко.

– Merci, mon amour, – сказав він і взяв ключі. – Бувай. 

Він послав їй поцілунок рукою і вийшов з дому.

Щойно він переступив поріг, подзвонила Ляля.

– Як пройшли вихідні? – поцікавилася вона.

– Прекрасно. А у тебе?

– Цим ти не відбудешся! – Вона дуже добре її знала. – Жан-П'єр ще не поїхав?

– Думаю, ні, – з безневинним виразом відповіла Кіра, і цього разу Ляля ні про що не дізналася.

Увечері, коли Кіра з Богданчиком повернулися з річки додому, Жан-П'єр вже був там і навіть почав готувати вечерю. Він запік у духовці баранячу ногу зі стручковою квасолею, купив сиру та французький батон. Вийшла чудова вечеря. Тільки сівши за стіл на кухні, Кіра згадала, що він їздив до редакції.

– Як твій візит? – Запитала вона з набитим ротом. Обидва зголодніли – ані він, ані вона майже цілий день нічого не їли.

– Було цікаво, – відповів він. – Журнал невеликий, але працюють вони зі смаком. Це нове видання.

– Ти що-небудь робитимеш для них?

Жан-П'єр кивнув і, пильно дивлячись на неї, поставив пряме запитання:

– Кіра, ти хочеш, щоб я залишився чи поїхав? Якщо я залишуся на місяць чи два, це не надто ускладнить твоє життя?

Вона довго та допитливо дивилася на нього, а потім чесно сказала:

– Я воліла б, щоб ти залишився.

Вона сама здивувалася своїм словам, але це була правда. Жан-П'єр аж засяяв. Він був готовий на все, аби їй догодити.

– Тоді я залишаюся. Віза у мене на півроку. Але, як тільки ти скажеш, я поїду.

Це вже був договір, який, втім, її влаштовував. Ніхто не знає, що він тут, і всі ночі та вихідні належать їм.

Жан-П'єр давно виписався з готелю, а Кіра згодом поділилася своїм секретом тільки із Лялею, і то – лише частково. Вона не звикла мати секрети від Лялі, але те, що з нею відбувалося в останній місяць, було у всіх відносинах надзвичайним. Кіра розповіла, що все ж таки зустрічається із Жан-П'єром, але не стала говорити, що він живе в неї 

Ляля зраділа за подругу. Як завжди, коли у житті Кіра відбувалося щось добре.

– Як він?

– Дуже милий.  Він тут пробуде по роботі кілька місяців.

– Погано, – засмутилася Ляля. – І коли йому повертатись?

– Не знаю. Поки ми чудово проводимо час, а що буде далі, одному богові відомо, – філософськи зауважила Кіра.

– Він розлучений?

– Розлучений. Синові десять років. Ти знаєш, я й досі переймаюся через нашу різницю у віці. – Кіра не могла не поділитися своєю тривогою з подругою.

– Мені здається, в наші дні цьому не надають значення, – заспокоїла її Ляля. – Старші, молодші, ровесники – яка різниця? У п'ятдесятирічних жінок двадцятип'ятирічні коханці, сімдесятирічні люди одружуються на тридцятирічних і заводять дітей. Світ змінився. Багато хто взагалі не вважає за потрібне одружуватися і народжувати дітей. Самотні чоловіки і жінки часто беруть дітей на усиновлення. Старі норми вже не діють. На мою думку, зараз можна робити все, що хочеться. Або майже все. Ніхто тебе не засудить. Сподіваюся, твої родичі теж віднесуться до цього цілком нормально.

Хоча Кірі й було начхати на родичів, але вона не заспокоїлася.

Наступний місяць вони провели у своєму сховану від усіх раю. Вони відчували себе захищеними від непривітного зовнішнього світу та були абсолютно щасливі. Щоправда, Кіра, як і раніше, почала регулярно дзвонити на роботу, і проводила безліч онлайн-нарад – за місяць без роботи вона зрозуміла, що для неї значить її бізнес, а Жан-П'єр багато знімав для нового журналу. У редакції не вірили своєму щастю і на всю котушку використовували заїжджу знаменитість, тому Жан-П'єру довелося дати чимало пояснень щодо того, як це він на два місяці випав з поля зору паризьких і нью-йоркських видавців. Втішити їх йому не було чим – він поки не знав, коли повернеться до свого звичайного ритму. Американська віза в нього була до квітня, а потім треба буде оформлювати нову, і це пов'язано з масою складнощів. Простіше було продовжити українську візу і залишитися тут. Але поки все в їхньому світі було безхмарно і просто. Принаймні зараз. Але рано чи пізно йому доведеться поїхати. Це не може тривати вічно. Взагалі він і зараз вже багато чим жертвує, це теж не може довго продовжуватися. Працює тут на один крихітний журнал, тоді як йому місце в Харперс Базар або Вог. Проте, незважаючи на невизначеність, Кіра ніколи не була така щаслива. Вона дуже втомлювалась зараз, але нізащо не хотіла брати хатню помічницю, або ж няньку для Богданчика – це зруйнує їхню сімейну ідилію, вважала вона.

Вони вирішили не переїжджати до Києва на зиму, і лишилися у її будинку на Козинці. Кіра продовжувала перейматися різницею у віці, але, на щастя, Жан-П'єр поводився так, наче його це все не стосується. Варто їй було завести розмову про вік, як він недбало відмахувався, і Кіра відразу переставала помічати цю проблему. Як не дивно, у них справді все йшло чудово. Стороннім вони здавалися гарною парою. Ніхто на них не витріщався, пальцем не показував, і Кіра відчувала від цього велике полегшення.