Розділ тридцять перший

Водій завантажив речі Кіри і Богданчика у службовий “ескалайд” – він має відвезти їх у Київ, додому. 

Коли Кіра повернулася з лікарні, її зустріли лише Регіна Петрівна з Богданчиком. Матері й Карини з Дариною вже не було – вони перебралися до Карининої квартири й готувалися переїжджати до Майамі. Але Кіру це не бентежило. 

– Може я поїду із вами? – запропонувала свекруха.– Як ви там самі-самісінькі будете? 

– Дякую Регіна Петрівна, не хвилюйтеся. Якось дамо собі раду. Але якщо вам буде нудно – обов’язково приїжджайте, ми будемо раді, правда, Богданчику? – Кіра з усмішкою подивилася на малого.

Регіна Петрівна проводила їх до машини й допомогла вкласти малого в дитяче крісло-люльку. “Ескалейд” рушив, а вона ще довго махала Кірі рукою, аж поки машина не зникла за поворотом.

Дорогою Кіра думала про те як вони житимуть з Богданчиком – він буде рости, навчиться сидіти, потім ходити, а потім і розмовляти… Вона посміхнулася. Їм буде добре. І ніхто не завадить їм у їх щасті. 

Простора київська квартира зустріла їх гулкою тишею і пустотою. Але вже за хвилину вона наповнилася новими звуками й метушнею – Кіра розносила речі, а Богданчик весело верещав. Вона ввімкнула телевізор і до решті звуків додалися звуки музики та голоси ведучих. Мимоходом Кіра наштовхнулася на балконі на речі генерала, що весь цей час сушилися на там – білизна, військова форма. Вона зітхнула й піджала губи. Їй захотілося доторкнутися до них, пом’яти пальцями, згадуючи тепло тіла їхнього власника… Але вона зупинила себе, і натомість пішла в кімнату, взяла великого картонного ящика від пилососа й склала туди спершу речі з балкону, а потім пройшлася по квартирі збираючи в ящик усі речі так чи інакше пов’язані з генералом. Потім вона ще двічі обійшла квартиру, щоб переконатись, чи не лишилося чогось на згадку. Ні. Нічого більше не лишилося. Кіра заклеїла ящик скотчем і витягла його до парадного. Потім трохи подумавши, вона пішла в квартиру й повернулася звідти з товстим чорним маркером: “Чоловічі речі великого розміру, забирайте, кому треба”– написала вона прямо зверху на ящику.

“І дякую тобі. Дякую за все. Я обов’язково розповім сину, який ти був. Але це буде згодом. А зараз – прощавай…” – додала вона про себе і проковтнула непрохану сльозу. Все. Вона вільна.

В квартирі подав голос Богданчик – пора їсти. А потім купатися, а потім спати… ні, знову їсти, а потім міняти підгузник, а тоді вже спати. А може мамця мені заспіває? Який у тебе голос мамцю? Нука-нука… нічого голос – спати можна.

Після десятої подзвонила Лялька й почала розпитувати подробиці. Подробиць хватило аж до світанку, і навіть лишилося ще, тільки пора було йти годувати малого, а Лялька мала б йти до офісу. Добре, що в неї теж своя фірма – може подрімати трохи, й ніхто не буде пинати за спізнення.

Погодувавши малого Кіра пішла в душ – змити рештки сну, якого насправді й не було. “А от мені нікуди не треба,– подумала вона,і посміхнулася,– будемо насолоджуватись материнством!” Вона вмостилася на ліжку, поклавши поруч малого, й задрімала. Біля одинадцятої задзвонив телефон. Вона повернулася на бік, і взяла його з тумбочки. Незнайомий номер. Але Кіра прийняла виклик і здивовано почула голос Жан-П'єра – він тільки сказав: «Бонжур», – і цього слова було достатньо, щоб вона його впізнала.

– Як ти? – Запитала вона, посміхаючись такій приємній несподіванці.

– Чудово. А ти?

– Втомилася, – зізналася вона і потяглася.

– Я розбудив? Вибач. Ти в Києві?

– Так.
– Чим сьогодні займаєшся?

– Поки не знаю,– по-французьки відповіла вона.– Не знаю.

Жодних планів у Кіри не було, вона хотіла просто жити і відпочивати після років напруженого життя.

– А я теж у Києві. Уявляєш? Їду дивитись Пирогове. Хочеш зі мною?

Кіра посміхнулася. Ідея здавалася трохи банальною, але їй сподобалося. Та й взагалі – місце мальовниче, на природі... 

У Жан-П'єрі було стільки життя, стільки радості, вона згадала, як їй було добре в його присутності. Він – повна протилежність усім чоловікам, що були в її житті. Цей хлопчик був сама природність, бо інакше ніж “хлопчиком” вона його не сприймала. Такий живий, безпосередній… З ним усе було ясним і зрозумілим, що б ви не робили.

– То що, їдемо до Пирогово разом – ти, я, генерал, і маленький генеральчик? – спитав він.

Кіра схлипнула. Повисла пауза. 

– Я невчасно? Щось трапилось? – захвилювався Жан-П’єр. 

– Трапилось, Жан-П’єр… Трапилось… Ми поїдемо без генерала. Я тобі при зустрічі все розповім.– пробурмотіла Кіра, не наважуючись зараз нічого розповідати французу, бо боялася втратити над собою конроль і розревітися.

– Прекрасно. Коли можна за вами заїхати?

– Давай опівдні. 

– Опівдні? Де це? – Він не зрозумів це англійське слово.

– Дванадцята година, Я скину тобі в меседжер координати нашого будинку. – пояснила вона, і Жан-П'єр засміявся.

– О'кей!  До речі, ти не забула, що я маю бути хрещеним батьком малого генеральчика?

– Звісно ж не забула, – збрехала Кіра, – пропоную це теж обговорити при зустрічі.

Кіра раптом впіймала себе на тому, що їй подобалося, як він вимовляє слова з французьким акцентом. Їй усе в ньому подобалося, з першої ж зустрічі. І це було найнебезпечніше.

Кіра випила кави, знову нагодувала малого, одягла червону футболку та джинси. Вона знала, що для Жан-П'єра вбиратися не потрібно. Собі вона сказала, що це буде лише невинна турпоїздка – їй треба відволіктися й розвіятися, а дитині – побути на природі, тому це нікому не зашкодить. Чому б не помилуватися хатками та не отримати від цього задоволення? Все одно за кілька днів він поїде.

Коли вона спустилася з візочком на вулицю, Жан-П’єр вже був біля під’їзду. Він стояв і посміхався, а поруч стояло таксі.

– Відпусти таксі, Жан-П’єр. Поїдемо моєю машиною. Он вона, стоїть під тим каштаном. Тільки поведеш ти!

Кіра зі сміхом кинула йому ключі, а він із спритністю воротаря впіймав їх. Потім допоміг вкласти малого у крісло, склав візочка у багажник і жваво стрибнув у машину. Він теж одягнув джинси та футболку, а зверху –  коротку чорну шкіряну куртку без підкладки. На плечі у нього висів фотоапарат, але сережка й волосся, що стирчало на всі боки, робили його схожим на рок-зірку. Кіра спробувала це пояснити, і Жан-П'єр засміявся.