Розділ тридцятий

За дверима роздався гуркіт – хтось, схоже, впав на підлогу. Потім було чутно, як там сопуть і вовтузяться. Врешті-решт пролунав переляканий голос Андрія:

– Пустіть мене, мені ж боляче! Що вам взагалі від мене треба?!

– Стій смирно, розумнику, тебе заарештовано.
– З якого це дива? Що я зробив?
– Комп’ютерний злочин зробив. Поїхали, по дорозі побалакаємо.

– А чого не тут?

Поліцейський тихенько пирснув від сміху.

– Тому що лікарня тут. Розумієш? Люди хворі лежать, а ми їм заважаємо – ти бігаєш, ми тебе ловимо…

Голоса почали віддалятися і скоро їх зовсім не стало чутно. Андрія увели.

Женя всівся на стілець біля ліжка. В нього з собою виявився пакет, з якого він витяг і виставив на тумбочку пляшку мінералки й пакет з абрикосами.
– От! З нашого саду. Екологічно чисті. Ніна їх навіть помила вже. Обіцяла до тебе ввечері заскочити. А от я ввечері ніяк – нарада. Він взяв з пакета абрикосу й вклав її Кірі у руку.

– Їж! – зкомандував він і посміхнувся,– Ну цей ваш “хакер” і олень! Він мабуть думав, що я до тебе отак от сам прийшов його заарештовувати, як дурнуватий шериф з вестерну? Артист! Карина ж мені його номер дала, то ми його мобільний запеленгували і оце з вчора тихенько пасем. Та я і так знав, що він до тебе прибіжить, щоб ти на дочку вплинула. Ну, хіба не дурник? Дорослі ж люди… Ти вже вибач, але я там, за дверима стояв і записував його оці всі відверті зізнання, щоб потім часу не гаяти. От же ж дурне базікало… 

– Еге ж… Ідіот якийсь. Таке людям наробити…– Кіра хотіла сжати кулаки, але вчасно згадала, що у неї в одній руці абрикоса.– А що, по моїй фірмі сильно лупане слідство?

– Та ні. Треба тільки вагони на якийсь час за межі Укрзалізниці перегнати. Про всяк випадок. Хоча ти в цій справі наче й постраждала сторона, але твої вагони – це наші речдоки… Тому краще перестрахуватися…

– Вже зроблено, Женя, дякую, що попередив.

Женя помітно повеселішав.

– Розумієш… тут така штука: головний фігурант – мертвий, тобто вже неосудний. Його активи мали б просто конфіскувати на користь Держави, а усе своє нерозділене кохання ми мали б віддати його спільникам. Але той придуркуватий Андрійко умикнув гроші – п’ять мільйонів, які мали б перейти Державі. А ти знаєш, що Держава дуже не любить, коли пропадають її гроші. Отже відповідати йому доведеться на повну.

– П’ять мільйонів?! Нічого ж собі! Сподіваюся, що він не встиг все витратити.

– Ні все не встиг. Тільки мільйон. Він перекинув мільйон, чи щось коло того, своїй спільниці.

– Аліні? Мільйон? Боже мій!

– Так точно, він віддав мільйон своїй спільниці Аліні, щоб та підсипала зілля своєму босу. Щоправда достеменно невідомо, чи знала вона до кінця, як діє цей препарат… І навряд чи взнаємо.

– Господи, вона, що, теж померла?

Женя весело розсміявся.

– Та ні, вона не померла, і мабуть переживе усіх нас. Ця дівка виявилася дуже кмітливою. Вранці, коли ти з покійним генералом приїхала в офіс, вона зателефонувала своїй подружці, маркетологу на ім’я Люська. Ця Люська сказала їй, що Сергія звільнили, й справи його – швах. Тоді Аліна розкидала свій мільйон по п’яти десятка електронних гаманців одного російського оператора, а потім пофарбувала волосся, як ми довідалися в сусідки, яка її бачила вже фарбованою, і зникла. Скоріш за все вона залишила територію України – вірогідно чхурнула кудись на білгородщину, але шукати її – справа, скажемо відверто, марна. Ця дівка  може завтра фіктивно вийти заміж, помінявши прізвище і так далі...  Гроші на електронних гаманцях ми не можемо заарештувати, вже не кажучи про те, щоб отримати їх назад. Коротше, з нею – все.

Кіра хмикнула.

– Отакої… Нічого не скажеш, вмію я підбирати персонал. Ти знаєш, Женя, я останнім часом зрозуміла, що геть не разбираюсь в людях. Може старішаю?

– Не кажи дурниць! І не проймайся – пройдивсітів зараз як тарганів розвелося, і, повір мені, з кожним таке як з тобою може трапитись.

– Я вірю, Женя, тільки щось до мене нещастя зачастили…

– Минеться. Рости сина, і радій – от моя тобі порада.

– Знаєш, я про теж саме лежала і думала… 

– Ну, от бачиш. Ти абрикосів поїж. Тобі вітаміни треба, сили набиратися – а я піду, вже час. Бувай!
– Бувай, Женя…– Кіра кволо помахала рукою і Женя зник за дверима. 

За пару годин прибігла захекана Кірина мати.

– Що ти наговорила Карині? – з порогу запитала вона.

Кіра, не піднімаючи голови з подушки, здивовано подивилась на неї.
– По-перше, привіт, мамо, давно не бачились. А по-друге – краще запитай, що вона мені тут напатякала. Взагалі не розумію, що в неї в голові замість мізків – полова, чи металева тирса, яка реагує на магнітне збудження. Кіра ображенно відвернулася до стіни.

Мати одразу змінила тон:

– Привіт, люба! Вибачай, але прибігла Карина – у нас тут з Регіною Петрівною двійко малюків верещать, а тут ще вона із своїми істериками: “Віддайте мою дитину, я від вас йду!”

– Ну, то й віддали б – нехай котиться під три чорти! Все одно, далеко не закотиться…

– Не треба так, Кіро, вона ж твоя дочка…

– Я в курсі, мам. Тільки у мене зараз не зовсім сентиментальний настрій… Її чоловік вбив мого чоловіка, але він, виявляється зовсім в тому не винний… Як тобі таке вислуховувати від власної дочки?

– Ну годі… Давай щось думати. Не можна так зараз. Колотнеча між вами нікого зараз щасливішим не зробить… Розумієш?

– Не хочу я більше нікого і нічого розуміти. Дайте ви мені усі спокій! Ясно?! Спокій!!!

– Боже мій, доню…Я б за любки… Та хіба мені зараз легко? Приїхала допомогти – а вас всіх тут мирити треба виявляється… От що мені скажеш робити? Га?

– Забирайся-но, ти, матусю, назад до свого Маямі! І цю істеричку із собою до Маямі забирай! І щоб я її тут більше не бачила! От що робити! Второпала?!

Кіра скривившись роздушила абрикосу, яка досі була у неї в руці і жбурнула її матері в голову. Стигла абрикоса розлетілася на материному лобі, й соковита м’якоть закапала з носа на підлогу. Стара перелякалася й блискавкою чхурнула за двері.Кіра потяглася за другою абрикосою і жбурнула її в зачинені двері.