Розділ двадцять сьомий

Аліна похмуро дивилася на Андрія:

– Що значить “як жінка”?

– Саме те й значить

– Ні. Я не можу. Він одружений.

– Але ж навряд знайдеться серед жонатих чоловіків, що побували у вашому офісі, хоча б один, який глянувши на тебе не пожалкував, що одружений.

Аліна задумалася, перетравлюючі хитромудрий комплімент Андрія. Потім вона нахмурилася:
– Мені не треба жонатого чоловіка.

– Аліна! Це ж все не насправді! Ти вдаєш, що він тобі подобається, трошки з ним фліртуєш, щоб відволікти від ноута – і все!

– Це тобі  – “пофліртуєш і все”. А якщо він зажадає “продовження бенкету”, тоді що? Перепихнутися з ним, поки ти там у ноуті в нього лазиш? Я що схожа на повію?

Зависла незручна пауза. Андрій почухав потилицю.

– А ти знаєш, мільйон – навіть дуже непоганий гонорар для повії…

Дівчина знову задумалася, але записати себе у повії, нехай навіть у найвисокооплачуваніші, вона не могла.

– Не можу.– видихнула вона.– Ну не повія я, не повія, і все тут…

Вона склала на груди руки і вип’ятила губу, ображаючись на себе, і на весь світ, за те що її мільйон не може впасти не неї просто так – з неба.

– Стривай…– Андрій загадково посміхнувся, і поліз у кишеню своїх джинсів,– я передбачав, що ти виявишся принциповою і цнотливою дівчиною, тому, звісно ж, підготував план “Б”.

Аліна подивилася на нього з вдячністю – невже її мільйон все ж таки впаде з неба? Андрій простягнув їй під столом блакитну пластикову ампулу із кришечкою на закрутці:

– Ось, висипеш в каву, занесеш йому в кабінет. За п’ять хвилин він засне сном немовляти, а за півтори години прокинеться бадьорим і відпочилим, вирішивши, що сон на робочому місці – не така вже й погана штука як про це говорять.

– Підходить! – Аліна блискавично вихватила ампулу, і та зникла у глибинах її сумочки. Але на всяк випадок уточнила: – А він точно коні не двине?

– Фірма гарантує! – Андрій з полегшенням розсміявся.

Але Аліна знов насупилася.

– Чуєш, “фірма”, а як я грошенята свої отримаю, га?

– На картку.

– А готівкою ніяк?
Андрій весело зиркнув на неї.

– Ніяк.

Він знову поліз до кишені і витяг звідти футлярчик з помадою, але побачивши гнівний погляд Аліни поспішив пояснити:

– Це флешка.– він відкрутив нижню частину футляра і показав USB-роз’єм,– тут записано логін,  пароль та посилання на сторінку особистого кабінету банка, де я відкрив на тебе п’ять віртуальних карт. За пару годин, після того як справу буде зроблено, на кожну картку впаде по двісті тисяч. Тільки не встановлюй додаток цього банку на смартфон!  

– То мені весь час треба заходити й дивитись на комп’ютері, чи прийшли гроші? – дівчина була розчарована.

– Ні, тобі прийде смска, бо твій телефон підключено до банкінгу. Тільки раджу смски видалити відразу після прочитання.

– Та ясна річ! Нащо мені грошима світити.– Аліна по-діловому кивнула. Вона вже відчувала себе мільйонеркою.

– Тоді слухай: час нашої операції призначаємо на завтра, о 18:15. Із готовою вже кавою зайдеш до Сергія Павловича, пожалієш його бідненького, що кожен вечір він понаднормово надривається на благо “Логістик Інтернешнл”. Залишиш каву, і скажеш, що з півгодини ще будеш на робочому місці, бо тобі треба підготувати на завтра кілька листів, і що він може покликати тебе за необхідності. Хвилин за п’ять-сім зайдеш перевірити, чи вирубився він. Якщо ще не вирубився, забереш порожній посуд від кави, і навідаєшся трохи пізніше, коли почуєш богатирський храп.

Андрій просто сяяв від натхнення. Проте Аліна знов замислилася, і нарешті повільно промовила:

– Мені треба аванс.

– Аванс?

– Так. Аванс. Без авансу не працюватиму. Звідки я знаю, що ти за цабе? Я тобі гроші поцупити допоможу, а сама лишуся ні з чим… Знаємо ми таких.
– І який же ж ти хочеш аванс? – в очах Андрія іскрився сміх.

Аліна закусила губу, гарячково прикидуючи суму, яка б сповна відобразила щирість намірів нового роботодавця. І нарешті повільно, мов магічне заклинання вона прошепотіла:

– П’ятдесят штук…

Андрій мовчки дістав із своєї невеликої шкіряної сумки пачку п’ятисоток, перетягнутих банківською стрічкою із маркуванням “50 000” і поклав дівчині на коліна:

– На одну з карток прийде на пятьдесят штук меньше.

Аліна не заперечувала, вона миттєво схопила пачку, і та, так само моментально, як і ампула, моментально зникла у надрах її сумочки.  

Андрій повільно наповнив келихи, і піднявши свій урочисто промовив:
– За нашу удачу!

Наступного вечора, рівно о 18:15 Аліна увійшла в кабінет Сергія з філіжанкою кави на металевій таці.

– Ой, Сергію Павловичу, не шкодуєте ви себе! Кожен день ото допізна працюєте і працюєте. Що б наша компанія без вас робила! Навіть не уявляю.

Вона поставила тацю на його стіл.

– Мені ще кілька листів треба підготувати тут, от я вам каву й вирішила зробити…

Вона поклала на стіл серветку, поставила на неї блюдечко з філіжанкою, а поруч – блюдечко із цукром та ложечкою. Сергій знов спостерігав за її плавними рухами, за колиханням грудей у вирізі блузки. Пульс його прискорився, але він взяв себе в руки.

– Дякую, Аліно…

– Та будь ласка! Кличте, якщо шо, я поки на місці…

Сергій із сумом проводив поглядом її глобусоподібні сідниці, зробив великий ковток кави й, тримаючи філіжанку в одній руці, іншою взявся за мишку.

Кілька хвилин у приймальні панувала тиша, яку порушувало лише мирне гудіння кондиціонера, та клацання Аліниної клавіатури. Раптом з-за зачинених дверей Сергієвого кабінета почувся владний голос, який з нетерпінням гукав секретарку:

– Аліно! Аліно!

Аліна підхопилася з-за стола.“Невже порошок не подіяв? А може йому стало зле і він помирає? Чорт забирай! Навіщо я вплуталася в цю історію? От навіщо? Може втекти, поки не пізно?”  Але тікати було вже пізно – двері кабінета відчинилися, і на порозі з’явився Сергій Павлович. Очі його якось незвично блищали, на щоках грав гарячковий рум’янець: