Розділ двадцять п’ятий

На дворі стояв спекотний липень, Кіра з Віктором Івановичем прогулювалася тінистими алеями Володимирської гірки. Внизу, під кручами, неспішно котив свої води вічний Дніпро. По небу пливлі білі пузатеньки хмаринки. Від газонів пахло скошеною травою, а з клумб випромінювали тонкий аромат червоні троянди. За деревами було чутно кришталевий спів струменів води у фонтані. 

Віктор Іванович, котив перед собою одною рукою дитячого візочка, а іншою тримав під руку Кіру. У її сумочці тихо задзвонив телефон:

– Привіт! Як ти? Вже у лікарню поклали? На коли? На п’ятницю? Добре, дякую за дзвіночок… Що?… Звичайно ж будемо… тримайся, ти у нас молодець!

Кіра сховала телефон.

– Думаю, ти зрозумів, – звернулася вона до Віктора Івановича, – Карина дзвонила з лікарні, на п’ятницю призначили кесарево. Чекає на групу підтримки. Тобто на нас. Ти поїдеш, чи з Богданчиком залишишся? Не хотілося б його туди-сюди возити… він ще такий маленький… 

– Хай звикає. До того ж малюки дорогу люблять – весь час сплять. 

– Ну, не знаю… Хіба що потягом, «Інтерсіті». Машиною я боюся.

– Та чого ж? Я поведу. Швидше за твій «Інтерсіті» будемо!

– Швидше за «Інтерсіті» тільки літак. Але я наполягаю на «Інтерсіті».

– «Інтерсіті», то «Інтерсіті». Аби тобі спокійно було.

– Дякую. Для мене безпека – понад усе. Я щось останнім часом стала така нервова…

– І чого б це? – генерал зобразив на своєму обличчі подив. – Навіть не знаю… Може це через народження дитини?

Кіра розсміялася, й злегка штовхнула Віктора Івановича Ліктем в бік:

– Тобі б все кепкувати! Ви, чоловіки, не розумієте, що таке материнство… – Кіра зітхнула.

– Та де вже нам, чоловікам…– генерал в точності скопіював Кірину інтонацію, – Треба собі черевце наїсти, кругленьке таке, – він витяг вперед руки, наче обіймаючи щось кругле, – щоб відчути, яка вона, та вагітність. То дивишся, й жінок краще розуміти почну…

– Та ти зовсім нестерпний! – Кіра зі сміхом вщипнула генерала. – Якби знала, що ти з мене весь час потішатимешся – ні за що б не погодилася виходити за тебе заміж.

– Розумію... Ти б чекала, коли тобі зробить пропозицію руки й серця директор бюро ритуальних послуг…

– Ні, ну це просто неможливо! – Кіра зупинилася й вперла руки в боки, намагаючись зробити сердите обличчя, але в неї нічого не виходило, і вони обидва розсміялися. Продовжуючи тримати однією рукою візочка, другою Віктор Іванович ніжно притулив Кіру до себе і поцілував. Кіра опустила очі і затримала погляд на руці генерала, яка лежала на ручці візочка, милуючись його новою блискучою обручкою. В неї теж є така. І вона відчуває її приємну важкість на своєму пальці, хоча й не бачить. Так само як зараз відчуває вагу генералової руки на своїй талії…

– Уявляю Каринине обличчя, коли ти їй розповіси про молодшого братика. – генерал явно був у гуморі.

– А от я не уявляю… – Кіра зітхнула. – От як ти почувався б на моєму місці? 

– Я б почувався щасливим: тільки-но став батьком, а за пару-трійку тижнів – бах! І вже дід! Оце щастя!

– Чо-ло-вік… типовий чоловік. Вам би тільки бах – і вже щасливі…– пробурчала Кіра.

– Ну, ну. Не бурчи. Я бачу, що ти зібралася перед нею виправдовуватись… але я не розумію, чого ти взагалі маєш перед кимось виправдовуватись? Ти що, присягу приносила бути зразковою бабусею від першого до останнього подиху, чи що? Вони – дорослі люди, у них своє життя. А у тебе – своє. І ми з тобою, слава богу, ще в тому віці коли можемо почати все з самого, так би мовити, початку. Чи я не прав? Хіба ми повинні питати в них дозволу, щоб народити дітей, тільки тому, що вони ростять наших онуків? Ні , не повинні. Бо наші онуки – це їхні діти. Розумієш? Їхні. За яких вже вони несуть відповідальність, а не ми… Хіба що, не дай то боже, з ними щось трапиться…

– Ти правий, Вікторе…  я з тобою у всьому погоджуюся… Тільки от…

– Ну, хочеш, я з нею побалакаю і все розповім? Хочеш?

– Та ні… Я що, школярка якась, за спинами старших ховатись? Я сама… дякую.

– Дивись… Тільки запам’ятай – ніяких виправдань. Ми з Богданчиком не помилка, за яку треба виправдовуватись. Ясно?

– Авжеж…

Вони повернули, і почали спускатися по доріжці, викладеній жовтою бруківкою на нижній ярус парку.

Богданчик дійсно проспав майже всю дорогу до Харкова – лише прокидався поїсти, і одразу ж знов засинав.

Цього разу Кіра викликала на вокзал службову машину – великий, як автобус «ескалейд», на якому її возили ще до того, як вона перебралася до Києва. В багажник легко вліз візочок у нескладеному вигляді, та решта їхнього чималого багажу, включно із численними подарунками для породіллі. Подарунки для малюка до його народження звісно ж ніхто не купляв.

У п’ятницю, як і було заплановано, Карину прокесарили. Все пройшло гладко й спокійно. Дівчинка народилася здоровенькою і голосистою. Кіра почула її аж через троє дверей, які треба було минути, щоб потрапити з вестибюля, де вона сиділа, до родового залу. Віктор Іванович лишився вдома з Богданчиком. На подив Кіри, він добре вмів поратися з дітьми. Сам генерал пояснював це тим, що намагався не відставати від своєї жінки, коли треба було щось зробити «на дитячому фронті».

Разом із Кірою у вестибюлі сидів Сергій. Але Кіра привіталася з ним лише кивком голови.  Вона бачила в його очах питання, але зберігала мовчання. Нарешті він насмілився, і запитав її хриплим неслухняним голосом:

– Як там… твоя… наша… дитина?

Кіра зміряла його крижаним поглядом, і процідила крізь зуби:

– А тобі що до того?

– Ну я ж…

– Краще стули пельку. Зараз побачиш СВОЮ дитину. 

Кіра навмисно зробила акцент на слові «свою», щоб Сергій нарешті зрозумів, що ніхто і ніколи не вважатиме його батьком її дитини. У Богданчиковому «Свідоцтві про народження» було записано: «Богдан Вікторович Тихий”, батько – Віктор Іванович Тихий, а мати, звісно ж вона – Кіра Леонідівна Чудновська. Своє прізвище Кіра з багатьох причин міняти не стала, та генерал і не наполягав…