Розділ двадцять четвертий 

Після Карининого весілля Кіра мала їхати у Київ, а потім знов летіти у Маямі. Проте зустріч з генералом поставила під сумнів її плани щодо Маямі, особливо після того, як Кіра доволі недвозначно дала генералу зрозуміти, що пристане на пропозицію вийти за нього заміж. Але були нюанси. Кіра добре пам’ятала вираз його очей, там, у потязі, і вона розуміла, що в першу чергу необхідно було зробити так, щоб Віктор Іванович залишив у минулому своє горе, тоді він знову зможе насолоджуватися життям. У генералі не було жодних очевидних вад. Розумна, освічена людина, цікавий співрозмовник, з респектабельною посадою, його й Кірини діти мали однаковий вік. Для початку цього більш ніж достатньо; головне – вигнати дух Тетяни, його загиблої дружини. Для Кіри це було справою честі, і вона твердо вирішила взяти над нею гору – не тільки заради себе, а й заради Віктора Івановича. 

Це не було безрозсудною жертовністю. Ні, Кіра була прагматичною жінкою, і тому добре усвідомлювала, що генерал – найвідповідніший претендент на її серце. Він дуже схожий на еталон чоловіка, який вона намалювала у своїй уяві, і для неї це було дуже важливо. Залишалося обережно засунути Тетяну в могилу, щоб та більше не маячила в світі живих, збиваючи з пантелику нещасного генерала.

Отже зараз “Інтерсіті” мчав генерала і Кіру до Києва. Вони обговорювали Каринине весілля, а потім Віктор Іванович запросив Кіру прийти завтра до нього на вечерю. Кіра погодилася, і пообіцяла, що прийде. Виявилося, що генерал полюбляє куховарити, і в нього це непогано виходить – покійна дружина навіть вмовляла його взяти участь у кастингу “Майстер шеф”, але він відмовився, і досі про це жалкує. 

– Нічого, Віктор Іванович, у тебе ще все попереду. – заспокоїла його Кіра. – Вийдеш у відставку, будеш більше тренуватися – може навіть переможеш там усіх, бо ти – генерал. 

Віктор Іванович розсміявся, але було видно, що йому дуже приємно це чути.

Наступний день Кіра працювала в своєму київському офісі – провела кілька нарад і зустрічей з ключовими клієнтами. Вона одягла синє просторе трикотажне плаття і з задоволенням зрозуміла, що ніхто не помічає змін у її фігурі. Кіра навіть відважилися на невеликий ва-банк, і запитала в своєї заступниці:

– Слухай, Ірино, а чи не сильно я погладшала за усі ці свята та весілля?

“У будь-якому разі, – вирішила Кіра,– якщо у когось і будуть питання щодо моєї фігури, я спрямую їхні думки у потрібному мені напрямку. 

– Що ви, Кіро Леонідівно! Ви чудово виглядаєте – струнка й підтягнута як завжди.

– Дякую, Ірино. Якби ще й почувала я себе так, як виглядаю… Але, на жаль, із самопочуттям усе не так райдужно…

– Боже мій, Кіро Леонідівно, а що трапилось?

– Якби знаття, Ірино… Якби знаття… Треба здати аналізи, пройти огляд в спеціалістів… Одним словом  – треба зайнятися своїм здоров'ям, поки воно не зайнялося моїм життям. Доведеться віддатися в лапи ескулапів…

– Ви мене, лякаєте, Кіро Леонідівно!

– Та не бійся ти, пам’ятаєш, що казав Термінатор? “Я ще повернуся”.

– Але ж його після цього спалили в пічці…

– Ну, ну. Не будемо драматизувати. Може приклад і не найкращий, але я точно повернуся живою та, принаймні, більш здоровою, ніж зараз.

– За кордон поїдете? – із співчуттям запитала Ірина.

– Авжеж. Тут мене навряд нормально обстежать.

– Згодна.

– Але розслаблятися я вам все одно не дам, навіть не мрійте!

Обидві жінки розсміялися.

Під кінець дня Кіра до чортиків втомилася, їй хотілося скоріше додому – прийняти душ і завалитися у ліжко, однак треба було їхати на генеральську вечерю. Але все одно, Кіра заїхала додому, прийняла душ, переодяглася. Після цього вона відчула себе значно бадьоріше.

Генерал зустрічав Кіру на своїй території з великою радістю – було видно, з яким нетерпінням він чекав на неї. Але перш, ніж всадити гостю за звану вечерю, генерал вирішив похизуватися своїм ремонтом.

Квартира дійсно нагадувала скоріше замок затятого швейцарського мисливця, аніж квартиру в Києві. 

Дерев’яні панелі поєднувалися з декоративною штукатуркою у вітальні та кухні-столовій; кабінет геть увесь був у дереві, а стіни двох спалень замість штукатурки над панелями були обклеєні шовковими шпалерами в англійському стилі – у квіточки. На стінах було багато зброї – холодної і вогнепальної. У вітальні був навіть справжній камін, на якому стояло фото генералової дружини у сріблястій рамці. Кіра знов здригнулася, побачивши на фото ніби себе, тільки у камуфляжі і з мисливською рушницею в руках.

– То твоя дружина полюбляла полювання?

– Так. Їй подобалося полювати, водити автівку по бездоріжжю, стрибати з парашутом… Мені це все теж подобалося. Але, як я вже казав – крім полювання. Вбивати тварин – то не моє…

– Тож мисливський дизайн – це данина пам’яті Тетяниному захопленню?

Генерал дещо зніяковів:

– Мабуть що так…

– І мисливський будиночок в Карпатах – теж її ідея?

– Егеж…

– Ну, добре. Я розумію – будиночок, який ви побудували за життя Тетяни, враховуючи її смаки та інтереси. Але скажи мені, навіщо було у квартирі робити ремонт у стилі, який подобався Тетяні вже після її загибелі? Він же ж подобався їй, а не тобі. Ти що хотів таким чином догодити людини якої вже немає на цьому світі? 

– Не знаю… Я думаю, не варто так казати… я просто хотів утримати в пам’яті свої почуття до Тетяни. Зробити так, як було б, якби вона була зі мною… 

– Зрозуміло. Але тепер є я. А її нема. І оскільки ти сам запропонував мені вийти заміж, то маєш добре усвідомлювати, що я – це не вона. Ти хочеш одружитися на зовсім іншій людині, а не на своїй покійній дружині.

– Я розумію. Просто все це – генерал обвів рукою навколо себе, – я зробив до зустрічі з тобою. І тепер мені й самому це здається старою непотрібною декорацією…

– Сподіваюся, що так воно і є.

– Можеш навіть не сумніватися… Але я дуже хочу провести із тобою ці кілька місяців до пологів у Карпатах, а отже пропоную замість будиночка генеральський люкс у санаторії з шикарним видом на гори й річку. Там і лікарі завжди під боком…