Розділ двадцять перший.

– Салют, Кіра! Це Жан-П’єр. Як справи?

– Салют Жан-П'єр. Мої справи добре, а ти як?

– Кіра, тисяча вибачень! Міль пардон, Кіра, я не можу приїхати до Харкова на весілля твоєї дочки! Мені так шкода, Кіра. Але я не винний! Нас буквально взяли у полон і силоміць відвезли на фотосесію у маєток до якогось вашого міністра. Я дзвонив своєму керівництву – вони сказали, що за це вже заплачено, і нам нарахують чималі преміальні, коли ми з хлопцями повернемося до Майамі. Ще раз пробач! Коли прилетиш на Майамі – подзвони! Я приготую для тебе просто королівський подарунок!

– Добре, Жан-П'єре, бувай. Я зателефоную тобі, коли прилечу.

Кіра зітхнула з полегшенням – бачити на весіллі Жан-П’єра їй вже зовсім не хотілося. Вона сховала телефон. Потяг вже скинув швидкість і повільно підповзав до вокзалу. 

Генерал допоміг Кірі одягтися і взяв її валізу, та два чохли із одягом – в одному було плаття, яке вона вибрала для весілля, а у другому коротка шуба з норки сітло-пісочно кольору – вона ідеально пасувала до золотисто-кремового кольору плаття.

Нарешті двері відчинилися. Вони вийшли на перон і зупинилися під ліхтарем. Сипав лапатий сніг і морозець ледь помітно чіпляв за носа. Кіра дивилася на генерала знизу вгору, чимось нагадуючи першокласницю поруч із вчителем фізкультури.

– Наче й протеревенили всю дорогу, а я навіть не поцікавилася де ти зупинишся.

– Дійсно? Мені здається, що питала, просто я, здається, не відповів… Так от, у мене тут є службова квартира. Поки я не у відставці – вона залишається за мною. 

– Ясно… Тож завтра ти за мною заїдеш?
– Звісно ж. Коли?

– О десятій. На одинадцяту молодим призначено час у Палаці Одруження.

– Домовилися… Можна тебе підвезти? Я зараз викличу чергову машину.

– Ну, якщо ти нікуди не поспішаєш…

– А куди може поспішати самотній чоловік п’ятничного вечора?

Обидва розсміялися. Генерал викликав чергового водія. Хвилин за п’ятнадцять приїхав темно-зелений “ланос” і забрав їх.

Вони попрощалися біля Кіриного будинку, на сходах. Віктор Іванович взяв її за руку:

– Дякую тобі за все.

– За що? – Кіра зробила здивовано круглі очі, але генерал не звернув на це жодної уваги:

– За те, що ти опинилася зі мною в одному потязі, за те що вислухала, за те що запросила на весілля…

Кіра розсміялася.

– Ого! Скільки ж я усього хорошого встигла за сьогоднішній вечір. Аж якось ніяково. Думаю, що за потяг треба послати листівку подяки Укрзалізниці!

Генерал всміхнувся:

– Гаразд. Якщо ти так вважаєш, то в понеділок обов'язково доручу це черговому сержанту…

– Який же ж ти фундаментальний! – весело вигукнула Кіра, потягла генерала за руку, щоб нахилити його до себе, швидко цмакнула в щоку, підхопила свою валізу, закинула на плече чохли з речами і зникла за дверима під’їзду. 

Біля ліфта вона обернулася й побачила, що він так і стоїть біля дверей дивлячись їй вслід. Вона помахала йому рукою:
– До завтра!

Він почув її і теж помахав рукою. 

– До завтра! – долинув до неї крізь скло його далекий як відлуння голос.

Сніг, що нападав на плечі вояка мов білі еполети, розсипався по куртці блискучим мереживом. Він розвернувся, і повільно пішов вниз по сходах. У Кіри несподівано з’явилося відчуття, ніби вона втрачає щось прямо отут, зараз… Що ця людина піде в заметіль і зникне. А вона, Кіра, залишиться знову сама у великій порожній як крижаний палац квартирі. “Знову, знову це прокляте передчуття самотності… Якесь дежавю, чорт забирай, як я це ненавиджу! І себе теж ненавиджу. Так. За компанію. Вибачай мій маленький, звернулася вона до свого малюка, але мама не хоче, щоб ми сьогодні залишилися самі. Мамі страшно” – вона кинула біля ліфта свою валізу й чохли, пробігла через хол і розпахнувши двері закричала у сніжну імлу:

– Вікторе! Вікторе!

Генеральський “ланос” якраз цієї миті від'їжджав від будинку. Генерал сидячі в півоберти не зводив сумних очей зі скляних дверей, за якими, немов видіння, розтала ця чарівна жінка, живе втілення його загиблої дружини… А може це все йому наснилося у потязі? І завтра не буде ніякого весілля, ніякої зустрічі...Несподівано двері розпахнулися, і він скоріше відчув, ніж почув, як його кличе ВОНА… Ні це не було видінням. 

Віктор Іванович наказав водієві зупинитися й зачекати його, а сам у кілька величезних стрибків знов опинився біля тих скляних дверей, які ще кілька хвилин тому здавалося назавжди відділили його від химерного щастя.

Кіра взяла генерала за руку й з докором в голосі промовила:

– А ти сам не міг попросити мене пригостити тебе кавою? Чи ти звик, що жінки самі мають вішатися на військових?

– Вибач, Кіра. Я мабуть зовсім замкнувся у своїх думках… навіть забув, як на каву напрошуватись… Отже, ти можеш мене пригостити кавою?

– Звісно ж можу. Але тільки кавою. Ти правильно мене зрозумів? 

Генерал кивнув.

– Ну, тоді заходь, на вулиці ж не травень.

Вони увійшли до Кіриної квартири. Генерал оглядівся навколо і задоволено потрусив головою:

– Ну й молодець ти, Кіро Леонідівно! Маєш неабиякий смак. Усе так ладно й розумно – відчувається логіка логіста!

Обидва розсміялися.

– Я торік у себе в Києві теж ремонт закінчив. Але я консервативніший за тебе. В мене в основному дерево, шовкові шпалери, мисливські трофеї, зброя.

– То ти мисливець?

– Боронь Боже! – генерал замахав руками. – Один раз на качок ходив. Але ще до війни. То мені вони ще тиждень по тому снилися… Жалко мені їх було, просто жах. Я муляжі купив. Пару оленячих голів, кабанячу… Зброя теж несправжня, але така гарна – сама побачиш.

– Авжеж.

– З приводу тварин хочу тобі дещо пояснити. Тільки не смійся. Взагалі-то до армії я вчився на ветеринара. Я люблю природу і ненавиджу  полювання. Але романтика мисливських будиночків мені подобається. Я навіть такий побудував собі у Карпатах. Обожнюю ходити по лісу, дивитися на стрімку гірську річку… А ти?