Розділ вісімнадцятий.

Першу половину дня вони провели у картинних галереях, потім відвідали музей округу Лос-Анджелес і лише після цього повернулися до готелю. Увечері Олександр повів Кіру вечеряти в Оранжері і замовив для неї ікру. Він, як і раніше, невтомно її балував. 

– Олександре, скажи мені, будь ласка,– між зміною страв Кіра нарешті вибрала момент для своєї атаки,– ти стільки приємнощів зробив мені за ці дні. Я відчуваю себе просто зобов’язаною тобі віддячити…

Кіра зробила паузу і постаралася якомога ніжніше подивитися на нього. В очах Олександра спалахнули вогники, і їй здалося, що він навіть трохи почервонів. Чоловік накрив її руку своєю долонею і томно промовив:

– Люба, я нічого не очікую взамін, бо щасливий просто бути разом із тобою… Але, якщо ти…

– Тобто ти не відмовишся від прояву моєї вдячності?

– Що ти, Кіро, як я можу…

– Тоді,– вона знов зробила паузу, уважно спостерігаючи за його реакцією,– я запрошую тебе на весілля моєї дочки у якості VIP-гостя.

Олександр здригнувся, як від удару блискавки, але моментально повернув своєму обличчю попередній вираз. А Кіра, насолодившися справленим враженням, продовжила:

– Усі витрати – на переліт і на перебування в Україні, я звісно ж беру на себе.

Він ніжно подивився на неї:

– Дякую, люба, це просто неймовірна пропозиція! Коли ми летимо?

І тут вони обидва розсміялися – настільки голосно й щиро, що на них із подивом озирнулося пару відвідувачів. Крізь сміх Кіра ледь змогла видихнути:

– П’ятого лютого…

Коли повернулися в готель, Кіра почувала себе щасливою та відпочилою. Ще один вечір пройшов чудово. Цього дня, прощаючись з нею на ніч, Олександр поцілував її в губи довгим поцілунком, і вона не чинила опір. Але далі він не пішов, тільки глянув на неї ніжно і засмучено і побажав добраніч.

Кіра розчісувала перед дзеркалом волосся і запитувала себе: "Що я роблю?" Найгірше – їй це явно сподобалося! Вона вже була готова пошкодувати, що вони ночують окремо, і ця думка майже до ранку не давала їй заснути. Поки нічого страшного не сталося, але Кіра відчувала, як стосунки з Олександром Фрайманом повільно, але виходять з-під її контролю.

До Майамі вони вилетіли опівдні в неділю, перед тим добре поснідавши в готелі. О пів на третю Кіра вже була вдома. Вихідні пройшли найчарівнішим чином.

– Я тепер і справді як Попелюшка, – сказала вона, коли Олександр ніс у будинок її багаж. – Ось зараз візьму і перетворюся на гарбуз!

– Не перетворишся. А якщо й так, то я миттю тебе назад зачарую. – Він усміхнувся. – Я тобі подзвоню, – сказав він і поцілував її у дверях.

Кіра квапливо озирнулася, чи не бачать їх батьки. З іншого боку – кого соромитись? Кіра навіть посміхнулася – вона ж вже давно доросла жінка, а зараз знову відчула себе сором’язливою школяркою.

Увечері Олександр зателефонував, як і обіцяв.

– Я скучив, – ніжно вимовив він, і у Кіри моментально закрутилася голова.

Соромно було зізнаватися, але вона теж за ним скучила, і набагато сильніша, ніж хотілося б.

– Я теж, – відповіла вона.

– Коли побачимося? Може завтра?

– Завтра я до самого ранку працюю, – з жалем промовила вона, і цього разу це була правда. – Можливо, у вівторок?

– Прекрасно. Чи не хочеш подивитися, як я живу? Я б приготував нам вечерю.

– Ось цього не треба. Або давай так: я приїду до тебе і поможу.

– Чудово, – зрадів він і пообіцяв подзвонити пообіді.

За чаєм мати ніби ненароком запитала її:

– Ну як він?

– Чудово! Краще, ніж я очікувала.

– Саме цього я й боялася, – похмуро констатувала мати.

– Чого це? 

– Справжні чоловіки не поводяться як бездоганні супермени. Вони бурчать, втомлюються, терпіти не можуть тягатися з жінкою за покупками... Він, до речі, з тобою по магазинах не ходив?

– Ходив, – засміялася Кіра. – І купив мені у подарунок дивовижну сумочку від Шанель.

– Ще не легше! Коли тебе востаннє чоловіки водили по магазинах?  

– Ніколи  не водили. Ті з ким я зустрічалася магазинів на дух не виносили. 

– От-от! Кіра, цей тип надто позитивний. Він мене лякає. Справжні мужики незграбні, не вміють поводитися. Якщо у них за плечима немає колосального досвіду охмурения жінок.

– Ну, незайманим я його не вважаю…

– Треба добре подумати. Але мені здається, що він типовий бабій.

– Він каже, що ще не зустрів своєї жінки. Романи були, але наразі він самотній.

– Мене на це не купиш. У світі повно гідних жінок, які прагнуть познайомитись із гідним чоловіком. Якби він захотів, уже давно знайшов би собі пару.

– Можливо. Але він каже, що це не так просто.

– Для такого, як він, це справжня дрібниця. І "феррарі" тобі, і літак, і грошей кури не клюють. Невже ти думаєш, йому важко знайти собі потрібну жінку?

– Хорошій жінці цього всього може бути й не потрібно. Завтра він збирається пригостити мене вечерею власного приготування.

– Мене вже нудить! – мати із стурбованим видом похитала головою.

– А що поганого в тому, що він продемонструє мені своє куховарство?

– Алік тобі готував вечерю?

– У крайньому випадку. – Кіра раптом стала серйозною. – Алік пішов від мене до іншої жінки… Чи можна після цього вважати його порядною людиною? Думаю, навряд. А Олександр сам побував у моїй шкурі. Я думаю, що він просто обережний.

Кіру починало дратувати, що мати з такою недовірою ставиться до Олександра. Це було несправедливо.

– На мою думку, тобі не слід поспішати у відносинах з ним…– сказала мати.

Кіра зітхнула. Вона дуже цінувала дружбу зі своєю матір'ю. Мати здавалася їй дуже мудрою людиною, здатною тонко відчувати. Мати щиро хотіла захистити її від неприємностей, і Кіра цим дорожила. Однак щодо Олександра вона помилялася. 

Кіра дійсно пропрацювала до ранку, проте наступного дня о шостій вечора вже зібралася, і о пів на восьму Олександр заїхав за нею додому. Сьогодні він був не на "феррарі", а на старому "бентлі".