Розділ сімнадцятий

Наступні дні, верніше ночі, у Кіри були присвячені роботі. Незважаючи на свята її компанія мала повноцінно працювати, і Кіра просиджувала в Зумі по кілька годин починаючи з другої години ночі і до одинадцятої ранку, бо різниця у Майамі із Києвом була цілих сім годин.

Олександр зателефонував напередодні Різдва, і запросив її у п’ятницю до ресторану.

– Мені дуже шкода, Олександр, але працюю зараз по ночах – на свята коллектив треба підтримувати у робочому стані. Я не зможу.

– А ти пам'ятаєш, який це буде день? – багатозначно запитав він.

– Так, звичайно – Різдво… Чорт, ти мене підловив! Це ж вихідний!

– Отож бо й воно! То о котрій годині ти звільняєшся?

– Ну, звільняюся я під ранок, але маю відіспатися, отже до ресторану можу вибратись пізно… Скоріш за все, в районі одинадцятої вечора.

Вона насправді не збиралася працювати всю ніч. Але Кіра вирішила залишити собі шлях до відступу і спеціально назвала таку пізню годину. Раптом та відчепиться?

– Я зачекаю до одинадцятої. Нехай це буде пізня вечеря, га?

Кіра вагалася. Вона не знала, як вчинити. Їй не хотілося заводити роман. Але розмова пішла в такому ключі, що це цілком могло б статися. Олександр її всіляко до того підштовхував. А вона не піддавалася. Але все-таки щось у ньому її приваблювало.

– Навіть не знаю, Олександре, – чесно сказала вона. – Мені здається, я ще не готова до цього. Різдво  – це не просто так ...

– А ми зробимо «просто так». 

– Але чому обов'язково я? – жалібно спитала Кіра, і він здивував її своєю відповіддю.

– Бо ти мені дуже подобаєшся. За чотирнадцять років таких жінок я ще не зустрічав.

Це була сильна заява, а найгірше – він вимовив її таким тоном, ніби справді так вважав. Кіра не знала, що й сказати.

– Тобі найкраще зустрічатися з жінкою, якій не треба працювати ночами,– спробувала пожартувати вона.

– А я хочу зустрічатись з тобою. Чим тебе не влаштовує опівночі? Організуємо щось простеньке. А якщо раніше зберешся – зателефонуй мені. Вдаримо по гамбургерах! Жодного насильства. Жодних спогадів. По-дружньому відзначимо безглузде свято.

У його вустах це звучало дуже привабливо. Кіра боролася зі спокусою.

– Прошу тебе, подумай над моїм запрошенням. Я тобі завтра подзвоню. Домовились?

– Гаразд, – слабким голосом відповіла вона. Олександр говорив так резонно, так просто і переконливо, що встояти було неможливо.

Усю ніч промучившись сумнівами, Кіра так ні до чого не прийшла. Їй і хотілося, і не хотілося з ним бачитись. У п'ятницю вранці, коли він зателефонував, вона була така сонна, що не встигла ні про що подумати і відразу погодилася. Обіцяла зателефонувати одразу після того як трохи виспиться і вирушить з ним їсти гамбургери. Форма одягу – джинси. Чудовий вибір для Різдва: наче і не сама, і романтичним побаченням не назвеш. Ідеальний варіант.

Біля шостої Кіра подзвонила, і Олександр заїхав за нею, як і домовилися – у джинсах. Кіра теж одягла світло-блакитні джинси, червону футболку та  білу джинсову куртку.

– Кіро, ти сьогодні схожа на різдвяну фею, – пожартував він і поцілував її в обидві щоки.

Вони зайшли в тихий ресторанчик, і він раптом простяг їй ошатну коробочку та два конверти. Але Кіра йому нічого не приготувала.

– Що це? – Зніяковіла вона.

У конвертах були листівки, обидві дуже кумедні, а в коробці срібна скринька з цукерками у вигляді різдвяних дзвіночків. Подарунок був ретельно продуманий.

– Дякую, Олександре, ти дуже милий. А от я тобі нічого не підготувала...

– І не треба. Адже я тебе запросив, а не ти мене. Достатньо того, що ти тут.

Він говорив щиро, і Кіра була зворушена.

Вечір пройшов невимушено; опівночі вона вже була вдома. Олександр провів її до дверей і цнотливо поцілував у щоку.

– Дякую. Все було чудово, – сказала Кіра, анітрохи не кривлячи душею.

Сьогодні вона не мала відчуття, що її насильно витягли, і почувала себе вільно.

– Я так і хотів. Що робиш завтра? Може, погодишся прогулятися берегом?

Кіра недовго вагалася та кивнула.

– Чудово. О другій я до тебе приїду.

Наступного дня вони провели на березі аж дві години. Погода була чудова, дув легкий лагідний вітерець. Кіра розпустила волосся, і Олександр захоплено дивився, як воно розлітається на вітру.

Коли вони повернулися до будинку, Кіра запросила його зайти і щось випити. Вона, як завжди, налила холодного чаю, а Олександр пив біле вино і милувався краєвидом.

– Мені подобається твій дім, – знову зізнався він.

– Мені теж. – Кіра сіла поряд із ним на диван. У його компанії їй було легко.

Вони провели разом ще годину, розмовляючи про дітей та про те, чому розпалися їхні шлюби. Олександр сказав, що, мабуть, приділяв дружині недостатньо уваги і не надавав значення її витівкам.

– Напевно, я їй надто довіряв, – спокійно розповідав він. – Мені здавалося, що їй можна вірити.

– Комусь треба довіряти, Олександре…

– З того часу, на мою думку, я втратив цю ілюзію. Напевно, тому більше й не одружився. Ти ж, вочевидь, теж вірила своєму чоловікові, – сказав він, дивлячись на Кіру. – І які висновки?

– Такі, що навіть ті, кого любиш, здатні помилятися. Крім того, люди змінюються. Буває і розлюбляють. Це, мабуть, нормально. Мені просто не пощастило, що таке сталося зі мною.

– Яка ти наївна! Везіння тут зовсім ні до чого, інакше ми не опинилися б у однаковій ситуації. Адже я своїй дружині не зраджував, як і ти – своєму чоловікові, правда? То, може, вся річ у тому, що йому не можна було вірити? Можу припустити, що він був не такою порядною людиною, якою ти його вважала. Це ж не нещасний випадок. Він дозволив цьому статися. Як моя дружина. Може, він навіть цього домагався і зовсім не думав, що станеться з тобою. Йому це було байдуже.

– Не думаю, що все так просто, – чесно сказала Кіра. – все ж таки я схильна думати, що в житті всяке буває і люди іноді, не замислюючись, вступають у відносини, з яких потім не в силах виплутатися. Вони заплутуються. Крім того, люди змінюються. Так і Алік. Він сказав, що йому стало зі мною нудно.