Розділ шістнадцятий

Едік вийшов з-за столу на Зустріч Кірі. Він, вочевидь, бачив, як вони з матір'ю балакали біля дверей, і чекав, коли Кіра нарешті підійде. 

– Привіт, Кіро! 

Він широко розкинув руки, щоб обійняти її але вона сухо простягнула вперед руку:

– Привіт, Едіку.

Йому нічого не залишалося, крім як потиснути протягнуту руку. Що він і зробив, потиснувши злегка самі кінчики її пальців. Проте він зовсім не зніяковів від Кіриного прохолодного вітання:

– Чудово виглядаєш, Кіро! Знаєш, я мабуть дарма намагався тебе обійняти – ти така струнка й тендітна. А я так і залишився незграбним ведмедем.

Але нічого незграбного, а тим більше ведмежачого у цьому чоловікові не було. Хоча роки й змінили Едіка, “але не в гіршу сторону” – подумала Кіра. Вона навряд чи впізнала б його, зустрівши на вулиці. Атлетична фігура казала про його тісну дружбу із тренажерами, каштановий чуб посивів, але не дуже порідшав і був виразно оформлений охайною класичною стрижкою, а й без того мужні риси обличчя загострилися й погрубшали. Він зараз нагадував їй французького актора Жана Маре, при тому настільки, що вона навіть посміхнулася, згадавши перший кольоровий телевізор і відак своїх батьків.

– Едіку, не наговорюй на себе, ти теж чудово виглядаєш і зовсім не схожий не ведмедя!

Кіра ще не знала, чи хоче вона розмовляти з Едіком, чи ні, тому зробила кілька нерішучих кроків у бік дивану, що стояв посеред вітальні. А потім знов підійшла до столу. З іншого боку, компанія пенсіонерів її взагалі ніяк не приваблювала. “Ну, від того, що я парою слів з ним перекинуся мене не поменшає”. Едік, побачивши її нерішучість вчасно зорієнтувався і перехопив ініціативу:

– Пропоную перебратися на терасу. Бо я вже до чортиків хочу курити. Ти що питимеш?  

Кіра уважно дивилася на нього. Кого він їй зовсім не нагадував, так це її дочку, Карину. “Нічого спільного з Кариною. Дивно. Але до біса. Яка врешті-решт різниця.” 

– Візьми мені склянку, а ще – пакет апельсинового соку з холодильнику,–  попросила вона.

Едік, не перепитуючи сто разів, по-хазяйськи підійшов до холодильника, взяв з дверцят пакет соку, а з морозилки – лоток льоду. Льод він висипав у дві склянки – в одну з них налив “деніелса”, а другу лишив для соку. Поставивши склянки й пакет на залізну тацю, він попрямував за Кірою на терасу.

Перед ними сонно позіхав океан, біля пірсу виблискували білими бортами яхти. Чайки галасливо кружляли в безхмарному небі. 

Едік дістав пачку “галуаз”. “Навіть цигарки французькі”–  усміхнулася Кіра про себе. Едік ніби зчитав її думки:

– На Різдво був у дочки в Парижі. От привіз французьких цигарок. Подобаються вони мені. 

– А мені, якщо чесно, більше подобаються американські. Проте, давно не курила “галуаз”, дай-но пригощуся…

Едік простягнув їй пачку, а потім ввічливо клацнув своїм “зіппо”:

– Здоровий спосіб життя – це здорово, але я боюся, що коли я відмовлюся від шкідливих звичок ангели заберуть мене на небо. А мені, якщо чесно, і тут добре.

Обоє розсміялися. 

Едік розповів, що у нього дві дорослі дочки, одна в Лондоні, інша в Парижі, обидві одружені, але дітей поки що не мають. Згадав про свою колишню дружину, яка вдруге вийшла заміж і живе у Нью-Йорку. Раніше вони там жили усі разом. Його колишня дружина належала до одного уславленого американського роду, а зараз була одружена з губернатором Нью-Йорка. Едік навіть крутився у вищих сферах їхнього суспільства, поки був одружений, але його, як еміграна, американці вважали чужинцем і терпіли тільки заради дружини. Зараз Едік вів цілком уособлений спосіб життя. 

Не з цікавості, а швидше за звичкою Кіра поцікавилася, чи він давно розлучився. Едік посміхнувся і сказав, що майже десять років тому. Він говорив про розлучення без жалю та злості, а про колишню дружину згадував з великою теплотою.

– Дівчатка тоді вже були студентками коледжу, і ми вирішили, що розлучитися буде чесніше, ніж продовжувати жити так, як ми жили. По роботі мені доводилося часто бувати в Лос-Анджелесі, а вона ненавидить Каліфорнію. В результаті я переїхав до Лос-Анджелеса, а вона залишилася у Нью-Йорку. Вона звикла обертатися в політичному істеблішменті і надає цьому великого значення. У моїй роботі все їй здається поверховим, готельний бізнес вона на дух не виносить, і я з нею багато в чому погоджуюся. Але менш із тим, мені подобається моя робота, і перспективи у Лос-Анджелесі добрі. Політика мене ніколи не цікавила, зате для неї це було все. Ми завжди були різні і згодом просто видихнулися. Стало важко знаходити спільну мову, і наші доріжки розійшлися. Але ми зберігаємо дружні стосунки і її новий чоловік мені дуже симпатичний. Він ідеально їй підходить. Набагато більше, ніж я. Колись ми думали, що наше кохання триватиме вічно, але не вийшло.

Едік розповідав про це з усмішкою:

– Утім, у нас чудові стосунки. Коли дівчатка ще вчилися, я завжди проводив відпустку із колишньою родиною. Напевно, губернатору це здавалося безумством, але ми чудово проводили час. До речі, минулого року ми з ним їздили на полювання до Шотландії. Нинішні сім'ї зовсім не те, що раніше, – зніяковіло засміявся він…

– Згодна з тобою, у тебе досить рідкісний випадок. Не знаю обставин вашого розлучення, але, думаю, зберегти добрі стосунки вдається лише в тому випадку, якщо люди розлучаються за взаємним та зваженим рішенням. 

– Так. Ми обидва були готові розлучитися, для обох це був найрозумніший вихід. Я впевнений, що з новим чоловіком вона набагато щасливіша, ніж була зі мною. Нам взагалі не слід було одружуватися, але ми це зробили і потім щосили намагалися, щоб з цього щось вийшло. Загалом, все дарма. Вона вся у політиці, я – навпаки. Вона любить суспільство, а я його ненавиджу. Вона була дівчина з вищого світу, а я – племінник бакалійника. Щоправда, я зумів зробити з дядькової крамнички цілу роздрібну мережу, після чого дуже вдало її продав. Але в мене не було таких можливостей, які вона мала за правом народження.