Розділ тринадцятий 

Кірини батьки перебралися до містечка Санні Айлс Біч на Майамі років десять тому, коли батько вирішив, що він вже заслужив вихід на пенсію, і не хоче більше займатися бізнесом. Мати теж була не проти. Тоді вони разом із Кірою придивилися й придбали просторий будинок на самому узбережжі, неподалік від вілли її брата, Вадима.

Щодо Вадима, то він потрапив до штатів ще у дев'яності. Навчаючись на факультеті інформаційних систем того ж  Залізничного інституту, що й Кіра, хлопець захопився комп’ютерними технологіями і в якийсь момент зрозумів, що це його квиток у майбутнє. Батько, хоча і був дещо засмучений цим, проте із повагою й розумінням віднісся до вибору сина та допоміг йому через своїх знайомих в штатах отримати роботу. Та не де небудь, а у “Майкрософт”, і Вадим зробив там карколомну кар’єру.

Коли Кірини батьки перебралися на Майамі вони з радістю прийняли на себе обов’язки дідуся й бабусі, бо у Вадима із дружиною на той момент вже народилося четверо хлопців, старшому з яких було десять років, а молодшому – лише пару місяців…

Кіра вийшла з літака, немов за велінням чарівної палички потрапивши з гнилої київської зими в обійми теплого літа, хоча насправді там теж була зима. Щоправда – тропічна, і на табло аеропорту було “лише” +25 градусів за Цельсієм, та дата – 31 грудня…

Спершу Кіра думала взяти машину напрокат, але, подумавши як слід, все ж таки вирішила їхати на таксі. Кремезний шофер з легкістю закинув дві її чималі валізи, а також величезний баул у багажник, і вони рушили.

Чудовий сучасний будинок немов вітав Кіру і ласкаво запрошував у обійми тропічного раю. Його білі стіни, гострі контури й широкі скляні вікна відбивали світло ранішнього сонця, що грало яскравими відблисками на фасаді будівлі. Граціозні пальми довкола будинку шепотіли під легким прибережним вітром, співаючи тиху мелодію життя…

Кіра попросила шофера поставити поклажу біля сходів, а сама піднялася на терасу. Величезні скляні двері, що вели з тераси у будинок, дозволяли природі легко вливатись у будинок, створюючи безперервний потік між внутрішнім та зовнішнім світом.

Дивовижний панорамний вид на бірюзові хвилі Атлантики відкривався з кожного куточка будинку, пропонуючи своїм мешканцям дивовижний краєвид безкрайньої гладі океану. Все в будинку було просякнуте атмосферою спокою, затишку та тепла. 

Як давно вона не була тут… Три роки? А може п'ять? Вона вже й забула, як тут добре… Кіра увійшла всередину, милуючись інтер'єром, зробленим в сучасному стилі, з відтінками океанської палітри. Він створював відчуття, що природа особисто зробила свій внесок у оформлення будинку. Мармурова підлога приємно холодила ступні, а майстерно підібрані меблі та аксесуари милували око…

Наче гість з далекої планети, посеред величезної вітальні стояла гарно убрана новорічна ялинка. Вона затуляла від Кіри ту частину поверху, де знаходилася кухня. Судячи з аромату випічки – булочок із корицею, що стелився будинком, й уривків бесіди, що долітали до слуха Кіри, батьки були саме там. 

Вона тихенько пересікла вітальню, обійшла ялику й зупинилася. Тепер їй була видна вся кухня і батьки, що сиділи спиною до неї за столом та пили чай. На столі стояв стрункий скляний кувшин з охолодженим чаєм, порцелянова ваза із свіжими фруктами, цукерниця з синього кришталю і таріль з домашнім печивом.

– Привіт…–  тихо промовила Кіра,– з наступаючим вас…

Вона побачила як раптово обидві людини за столом на мить заклякли від несподіванки, уважно прислухаючись – чи не почулося їм? А потім, як по команді, обидва повернули свої сиві голови у бік Кіри:

– Кіра?!– майже в унісон вигукнули батьки, вибираючись з-за столу.

Вона підійшла і обійняла їх обох за плечі:

– Мамо… тато… як же ж я за вами скучила…

Вони всадили її за стіл, налили чаю і звісно ж засипали питаннями про життя, про роботу… 

Кіра розповідала і розповідала, але жодним словом не обмовилася щодо вагітностей – ані Карининої, ані своєї… поки. Вона вирішила спершу обсудити віч-на-віч з мамою цей “сюрприз”.

Не пройшло й двох годин, як Кірина мама раптом схаменулася:

– Ти ж мабуть втомилася з дороги, доню, тобі душ прийняти б, подрімати…

– Дякую, але я в літаку відіспалась, а от від душу не відмовлюся…

Поки Кіра повільно вставала з-за столу, мама підхопилася, наче її хтось вкусив:

– Стривай, зовсім забула тобі сказати! Новий рік ми йдемо зустрічати до Вадима… 

– Так це ж чудово! Я так хотіла зустріти Новий рік у теплому сімейному колі…

– Ну, тепло тобі буде, а от вузького сімейного кола не обіцяю.– мати розсміялася, – У Вадима буде з півтори сотні гостей: він влаштовує велике, як тут кажуть, паті з приводу Нового року: будуть його партнери по бізнесу, клієнти, та й просто впливові люди з його кола... 

Кіра напружилася, але мати, помітивши цю її напруженність відразу поспішила розрядити атмосферу:

– Та ти не переживай, майже всі вони наші колишні земляки, ну, в широкому сенсі цього слова… ти ж мене зрозуміла? …а отже, спілкуватися з ними доволі легко та приємно, принаймні з більшістю з них…– вона на секунду замовкла, а потім продовжила,– Навіть не хочу тобі казати, скільки він вбухав в організацію цієї вечірки! Я особисто вважаю це марнотратством. Хоча Вадим каже, що таки вечірки цілком окупаються…Ну, врешті, йому видніше.

– То я так розумію, що футболка й джинси на цю вечірку не підійдуть?– посміхнулася Кіра.

Мати сплеснула руками:

– Які джинси! Там дрес-код: для чоловіків – костюм, для жінок теж щось пристойне…

– Ну, якщо чоловікам не треба надівати смокінги – вже легше, бо це мабуть коктейль дрес-код…

– От-от! Здається Вадим щось таке й називав.

– Нема питань, мамцю, буде вам і дрес-код, головне, щоб я була у списках запрошених.

Кіра розсміялася і батьки підхопили її сміх.
– Чуєш, мати,– звернувся крізь сміх батько до Кіриної матері,– взагалі-то треба було б Вадимові зателефонувати – порадувати його, що Кіра до нас приїхала…