Розділ одинадцятий

Алік на секунду замовк, зібрався з духом і продовжив:

– Я нарешті зрозумів, Кіро, наскільки заплутався у своїх почуттях та бажаннях. Але так не може тривати до нескінченності: я вирішив повернутися до тебе, бо зраджував Ольці; я почав зраджувати їй із тобою, а сьогодні зрадив і тобі, і Ольці, і знов мав би повернутися до тебе, щоб зраджувати з тобою Ольці, а іноді – з Олькою тобі, бо вона теж мені не байдужа, як і я їй… Хіба це нормально? Скажи мені, Кіро, це нормально? В мене двоє чудових синів, і я нарешті маю зупинитися. Заради них. Заради самого себе. Бо найгірше в тому, що поміж своїх жінок я загубив самого себе… Тому вибач, Кіро… Я повертаюся до своїх синів… до своєї родини… до самого себе, врешті решт… Бувай…

Як же ж хотілося Кірі зараз кричати, благати, що вона теж чекає дитину, що вона теж обманута жінка, що вона теж хоче отримати своє сімейне щастя й затишок у цьому житті… але вона розуміла, що все це запізно… Кіра програла цю партію. Програла ще позавчора, коли не довірила Аліку своєї таємниці. Бо справжні відносини починаються з довіри… з довіри, якої у них не було мабуть ніколи… 

– Бувай…

Алік не обертаючись пішов геть, і за півхвилини його вже не було видно за завісою кружляючого снігу… Сльози котилися по Кіриним щокам, але ніхто не бачив їх за елегантною чорною вуаллю… 

Морозець, що почав підкрадатися Кірі під шубу, вивів її з заціпеніння: “Ну що ж.. Любов пройшла… Повертаємось до плану А…” Вона зняла рукавичку й замерзлими пальцями витягла з сумочки мобілку:

– Таксі? Машину, будь ласка, від міськради до Першого пологового. Коли буде? Добре, дякую…

У пологовому Кіра була біля четвертої, коли вже геть стемніло. Вона поздоровкалася з лікаркою на посту і пройшла до Карининої палати. Та була сама.

– Ой, мам, привіт! Ти не зустріла в коридорі Сергія? Він щойно пішов!

– Ні, дорогенька, не зустріла. Але я з ним і так бачилася сьогодні…

– Так! Він казав. Я дуже рада, що ти взяла його до себе. Тепер ти не хвилюватимешся, що сімейний бізнес потрапить у невмілі руки, і не будеш мені дорікати, що я не пішла в логістику. Правда?

Обидві розсміялися.

– Доню, як ти почуваєшся?– Кіра поклала свою руку у теплу Кирину долонь.– Сергій мене порядком налякав, коли подзвонив в суботу вночі й розповів як ти обїлася…

– Дякую, добре… Навіщо було тобі дзвонити? Не розумію…

– Він про тебе турбується. Треба це цінувати. Щоправда про себе він теж потурбувався… 

– Що ти маєш на увазі?

– Він домовився ще й за роботу, бо я збиралася сьогодні на Київ… Щось він з тієї своєї контори вирішив хутчіш вшиватися. Мабуть боїться, що вони там пронюхали, чий він зять, і можуть йому роги скрутити. Конкуренція…– Кіра коротко розсміялася.

– Правда? А я думала ти з-за мене лишилася – сукню замовити і всяке таке…

– Це він так сказав?

– Егеж…

– Ну, мабуть ми один одного не зрозуміли… Вважатимемо, що я вирішила сумістити приємне з корисним… 

– Але щось ти запізно прийшла. Ми вже нікуди не встигнемо… Принаймні замовити сукню.

– По-перше, в мене були справи в міськраді, а по-друге – я передумала кудись ходити з тобою. Тобі зараз важливіше зберегти дитину. А з сукнямі й ресторанами можна й не виходячи з палати розібратись. 

Кіра дістала з сумочки планшет і поклала на коліна Карині:

– Чи я не права? Зараз ми з тобою прикинемо, що нам подобається, а потім замовимо примірку прямо сюди. Круто я придумала?

– Мам! Дай я тебе обійму! Це дійсно чудова ідея…

– Ну, з ресторанами по аналогії – подивимось їхні фотки, чи то, як там, його… галереї… а потім викличемо їх сюди меню складати і всяке таке… а там – аванс на карту і вперед! Двадцять перше століття на дворі, а ми тут їздити будем…

– Нема слів, мамо… 

– А… трохи не забула – на Новий рік з лікарні ані ногою! Зрозуміла?

– Уууу… так нечесно, я думала ми разом будемо зустрічати…

– Разом?– Кіра зробила здивоване обличчя,– Я взагалі-то тільки на вихідні приїхала. Сьогодні мала їхати, але Сергія твого треба було працевлаштувати. Я завтра знов на Київ – купу справ треба зробити перед відльотом…

– Перед яким таким відльотом???

Карина схопила матір за обидві долоні і крулими від подиву очима заглянула у Кірини спокійні вічі. Кіра знизала плечима і зовсім буденним тоном відказала:

– Та я ж післязавтра відлітаю. На Майамі Новий рік зустрічатиму. А хіба я тобі не казала?