Розділ четвертий

Таксі зупинилося біля фешенебельної новобудови. Алік допоміг Кірі вийти.

– Ти купила тут квартиру?– і він очима показав на будинок.

– Та ні, Аліку, що ти! Це мені коханець подарував.

Алік розгублено почухав кінчик носа.

– Коханець?..

Кіра розсміялася.

– Аліку, Аліку… Звісно ж ні. А ти мені повірив?

Алік знизав плечима.

– Я взагалі-то тобі завжди вірив…

– Та невже?

Кіра розсміялася, а потім уважно подивилася на свого колишнього чоловіка. Він був на підпитку, а в такому стані він просто не здатний був брехати. Його зараз можна було спитати будь що й отримати чесну відповідь. Саме таким вона його знала багато років тому. Кіра ніколи не намагалася вивідати в нього щось – не хотіла знати правди про його походеньки, бо кохала його. Але можливо ця недосказаність в якийсь момент і зруйнувала їх шлюб: вони перестали відчувати відповідальність один перед одним – ані за свою поведінку, ані за свої почуття… 

– Я знаю, Аліку. Я знаю…

Вона поклала руку йому на плече. Алік впіймав її уважний погляд. Сніг падав на Кірине чорняве волосся, на її вії… Вона була така гарна й затишна серед цього білого снігопаду, в якому потонули звуки вечірнього міста, і який стер їхні сліди, наче пропонуючи почати життя з білого аркуша. Алік повільно взяв її за руку. 

Всередині Кіри щось солодко защеміло. Алікова статура, його імпозантна манера триматися сколихнули в ній давно забуті почуття… Його пальці, що тримали Кірину руку… Вони були такі теплі й рідні – спогад з давно минулої юності, коли все здавалося лише репетицією великого, дорослого життя… 

“Це лише гормони, лише гормони…– заспокоювала себе Кіра,– Я ж вагітна, чорт забирай, в мене має бути потяг до чоловіків... Тим більше, це мій колишній чоловік... Чому я не маю права на певні почуття до нього”.

– Може зайдеш на каву?– раптом промовила вона.

Алік на мить задумався, а потім посміхнувся, і, ніби передражнюючи її, відповів:

– А чом би й ні?

Ліфт зупинився на четвертому поверсі. Двері відчинилися. Кіра відірвала свої губи від Алікових. Він ніжно обіймав її за талію, а руки Кіри обвивали його шию.

– Виходимо…

Алік з легкістю підхопив її на руки:

– Куди накажете нести вас, моя королево?

Кіра із сміхом вказала на двері своєї квартири.

За п’ять хвилин вони вже були у ліжку. Їх тіла, що пам’ятали один одного немов напам'ять, сплелися у пориві пристрасті. Зараз їм знову було по двадцять, зовсім як тоді… 

Коли вщухав один приплив пристрасті, він одразу змінявся новим. Кіра крадькома глянула на стіну – годинникова стрілка безжально наближалася до опівночі. “Зараз казка закінчиться, і Попелюшка залишиться сама… навіть без кришталевих черевичок…Може запропонувати Аліку лишитися? Ні.. нічого не вийде… Вдома його чекає дружина… діти… Але я не хочу лишатись сама…” Передчуття неминучої самотності стисло її серце. Вона відкинулися на подушку, й скляними очима витріщилася у стелю.

– Кіра?– Алік ніжно провів пальцями по її стегну.

– Що?– сумно озвалася вона.

Він помовчав. Кіра відчула гнетючу нерішучість у його здавленному диханні. “Зараз. Зараз він скаже, що йому пора… і піде… він піде, а я лишуся сама… сама, у цьому холодному ліжку..” В очах у неї встали сльози. Кіра була готова розридатися…

– А можно я залишусь у тебе?

Кірино серце тьохкнуло й затрепотіло як птах у тенетах. В горлі пересохло. Лише кілька секунд тому вона пристрастно бажала, щоб він лишився… а тепер… а тепер він сам цього попросив… Кіра мовчала.

– Кіра? Ти мене чуєш?

Алік підвівся на одному лікті й подивився їй у вічі. В очах її світилися лукаві вогники. 

Раптом вона накиналуся на нього як тигриця та із сміхом повалила на спину, притиснувши усією вагою свого гарячого тіла:

–  Залишитися на сьогодні, чи на зовсім? Відповідай, негіднику, але май на увазі – під Новий рік бажання здійснюються! Чув про таке?

Коли й ця шалена хвиля пристрасті була відступила, Кіра перевела подих, і ніби ненароком запитала:

– Аліку, а як же ж там твоя благовірна, діти?

Це питання мучило її ще з ресторана: сьогодні йому жодного разу не зателефонувала дружина. Хоча кілька років тому, коли Кіра ходила з Аліком до адвоката, та дзвонила кожні п’ять хвилин.

– Розумієш…– Алік відкинувся на подушку і задрав підборіддя до стелі,– річ у тім… річ у тім, що я пішов від неї..

– Куди пішов?– Кіра сіла в ліжку.”Що за дурість я питаю…” – пронеслося в неї в голові.

– До батьків. Я зараз живу в своїх батьків. Ми з Олею вирішили, що маємо пожити окремо, подумати…

– Про що подумати, Аліку? Тобі сорок сім років, у тебе двоє малих дітей. Про що ти зібрався думати?

– Про те, що ніколи не пізно все почати з чистого аркуша… 

Він схопив Кіру за плечі й почав пристрастно цілувати її обличчя, груди, живіт… Кіриним тілом розлилося млосне тепло…

Несподівано спокій ночі немов ножем розрізало теленькання Кіриного телефона.

Кіра підхопилася легко зісковзнула з ліжка і побігла до передпокою. Алік заворожено дивився їй вслід. На її білому тілі мерехтіло блакитне світло смартфона, перетворюючи її постать на казкову Снігову Королеву.

Дзвонив Сергій… Серце Кіри зупинилося, й важким каменем впало десь вглибині грудей.

“Невже щось сталося з Кариною?” Пальці її вмить похолоділи:

– Слухаю…