Розділ третій

– Послухай, юначе,– лікарка поправила одним пальцем свої окуляри,– тобі щось кажуть слова “клімакс” та “гормональна перебудова”?

Сергій знизав плечима:

– Та начебто чув… А взагалі ж-то я в цьому нічого не розумію. Скажіть просто – вона в порядку?

Наче не чуючи його, лікарка продовжила тоном, що не терпить заперечень:

– Так от, юначе, жінці часом важко говорити про деякі речі навіть з лікарем, тому краще йди звідси, і не ставай причиною дискомфорту своєї тещи...

Сергій пару раз переступив з ноги на ногу, але лікарка не зводила з нього пронизливого погляду, і йому нічого не лишалося, як забратися з оглядової.

Лікарка плотно зачинила за ним двері, і знов звернулася до Кіри:
– Отже ми зупинилися на тому…

Кіра швидко залізла у свій ридикюль, витягла п’ятисотку і сунула лікарці у нагрудну кишеню. 

– Це зовсім необов’язково…– лікарка уважно подивилась Кірі у вічі,– Але все одно, дякую. 

Вона допомогла Кірі зняти пальто, а потім взяла тонометр і поміряла їй тиск.

– Ну, не айс, але у межах…– лікарка дістала зі скляної шафки ампулу й шприц.

– Що там кияни, нічого підозрілого позавчора не виявили?

– Та ні… сказали навіть, що все навіть краще, ніж зазвичай, принаймні у моєму віці…

– Ох вже ці столичні оптимісти.– хмикнула лікарка вводячи голку шприца,, – А вони тобі казали, що нервувати не можна?

– Казали…

– А ти?

Кіра кволо всміхнулася.

– Правильно… а ти пригналася до Харкова, щоб понервувати разом з дочкою. До того ж ще й не хочеш, щоб хтось з рідних дізнався про твою вагітність… Я правильно тебе зрозуміла?

Кіра кивнула:

– Так…

Лікарка щиро посміхнулась:

– Не жінка – кремінь! До речі, мене звати Тетяна Петрівна.

– Дуже приємно…

Тетяна Петрівна сіла за стіл і відкрила журнал.

– Ну, а тепер запишемо…

Кіра стурбовано сіла на кушетці. Але Тетяна Петрівна знов посміхнулась.

– Та не бійся ти! Це ж лікарська таємниця – твої нічого не взнають.

Лікарка взялася було за ручку, але раптом щось ніби згадала, хитро примружила очі й змовницькі прошепотіла:
– А чого це твій зять до тебе то на “ти”, то на “ви”? Ви ж наче не ровесники, та й на брудершафт мабуть не пили.

– Ні, на брудершафт не пили…

– Отже?..

Кіра замовкла. “Сказати, чи не сказати?” І тут, ніби сам собою, її рот відкрився і вона тихо промовила:

– Я від нього вагітна…

Лікарка здивовано витріщилася на неї:

– Ну ти даєш, мамаша… Він, що одночасно з вами…

– Ні. Не одночасно. Ми з ним розсталися, і, як виявилося, він поїхав до Харкова, щоб звабити мою дочку й помститися мені за те, що я його, скажімо так, відшила… Але от днями я дізналася, що ми обидві…

– Ну, значить дочка твоя виявилася не надто міцним горішком… Хоча, враховуючи принади даного самця… У вас різниця з дочкою тиждень-два, розумієш?

– Цього не може бути!

– Це ти мені розказуєш?– Петрівна сердито зиркнула на Кіру.

Кіра замовкла. Лікарка трохи пом’якшала й продовжила:

– Припустимо, я дещо можу помилятися, але якщо ви народите із різницею у пару тижнів, то доньці твоїй доведеться вигадувати стандарту історію про семимісячного. Але це вже ваші справи…

Петрівна знову взялась за ручку. 

В голові у Кіри завирувало; ”Може прямо зараз піти, й запитати у Карини? А якщо Сергій ще там? Можна послати Тетяну Петрівну перевірити, чи він пішов. Але Карині не можна зараз нервувати… Стривайте, якщо дитина не Сергія, то чия? Андрія мабуть…А може вона й сама не знає від кого вагітна? Невже вона так само як і я – виходить заміж не знаючи чию носить дитину? Буває ж таке.. Я от тільки коли мала підросла, зрозуміла, що вона точно не від Аліка…”

За годину Кіра вже їхала Харковом у таксі, яке викликала прямо з маніпуляційної. 

Харків жив очікуванням Нового року: скрізь сяяла ілюмінація та посміхалися чепурні ялинки. Ранішні переживання трохи вляглися, і Кіра замріяно дивилася навколо, уявляючи, як за рік буде зустрічати Новий рік із своїм малюком…

– Зупиніть, будь ласка, тут, і зачекайте мене. Я постараюся не довго…

Кіра тицьнула водієві п’ятисотку і вийшла біля яскравого бутіка “Діор”.

Вона вже наперед знала яка сукня їй треба – коротка, чорна, така що розширюється дзвоном до низу… в стилі шістдесятих – щоб показати стрункі ноги і приховати зміни у її фігурі. А ще, для настрою, Кіра взяла флакон “Пур Пуазон”. Потім вона заїхала ще до двох торговельних центрів, купила всілякого дріб’язку та трохи продуктів, бо в холодильнику її харківської квартири не було нічого, крім консервів. 

Коли таксі під'їхало до Кіриного будинку було вже зовсім ткмно. Водій допоміг їй занести покупки до квартири.

– Можете заїхати за мною за дві години? Мені треба десь на сьму у “Місячне сяйво”.

– Авжеж, я буду рівно за дві години.

Водій пішов, а Кіра кинулася розбирати покупки, бо насправді дві години на збори для справжньої жінки – це ніщо. Принаймні вона саме так собі завжди й казала.

За півгодини подзвонила Карина. Вона добре знала Кірину любов до довгих зборів:

– Як ти, мам? Збираєшся, чи хрещена фея знов принесла сукню не твого розміру?

– Цього разу я сама купила собі сукню. І таки свого розміру. А фею мабуть доведеться відправити на пенсію… Тож не хвилюйся, буду вчасно… або майже вчасно.

Обидві розсміялася. Карина поклала слухавку, а Кіра продовжила збори, і о пів на восьму прибула до “Місячного сяйва”.

Усі вже були на місці. Алік навіть був трохи “тепленький” – вони із Сергієм встигли перехилити пару чарок за знайомство. Вірніше перекинув Алік, а Сергій лише пригубив.

Алік перший побачив Кіру: 

– Моя, королево! Я вже й забув, що ти в мене така гарна.

Він підскочив до неї, галантно прийняв Кірину чорну норкову шубу і приклався губами до її руки.

– Що з тобою?– пошепки поцікавилася Кіра,– чого це ти розцвірінькався?