Розділ другий

Кіра увійшла до палати. На ній було біле пальто з м'якого й теплого кашемира із чорною норковою опушкою. Кіра навмисно вибрала це пальто – на його тлі Кірине обличчя здавалося не таким блідим. Але на самому обличчі вже не було жодних емоцій: Кіра справжня бізнес леді, і ніхто крім неї не має знати яке вона прийняла рішення і чого воно їй вартувало. А рішення Кіра дійсно прийняла…

Проте її серце почало гупати наче дзвін, коли Кіра побачила дочку на білому лікарняному ліжку. 

Карина виглядала такою тендітною і беззахисною, а погляд, що блукав по стелі, був стомленим і сповненим тривоги. Дівчина була блідою, але відблиски зимового дня за вікном грали на її обличчі, обрамленому розкішним каштановим волоссям, і робили його дещо жвавішим.

Коли рипнули двері палати, Карина повільно обернулася на звук, і її очі засяяли радістю. Вона щасливо посміхнулася і сіла на ліжку.

– Привіт, мам! Ти не уявляєш, як я рада тебе бачити!

– Я теж, моя люба. Як ти почуваєшся? – Кіра спробувала посміхнутися. І в неї це майже вийшло…

– Вже краще, мам, значно краще, живіт вже геть не болить.

Кіра підійшла до доньки й обережно погладила її по голові. 

– Так це ж чудово! А лікарі що кажуть?

– Кажуть, що все буде добре, якщо я слухатимуся. От, планують мене відпустити на вихідні додому… А взагалі, радять мені більше відпочивати і не втомлюватись. – Карина тихо розсміялася,– Але я, начебто й так не напрягаюся. 

Кіра теж посміхнулася. Цього разу вже щиро.

– Це вже точно… Але поради правильні, принаймні з точки зору лікарських протоколів…

Кіра хазяйським оком кинула по палаті: непогано, як для окремої палати муніципального пологового будинку – свіжий ремонт, окремий санвузол, сучасне ліжко і меблі…

– Здається тут у тебе є все, що потрібно.

– Так, мам, тут добре. Вони навіть поставили ялинку, бачиш?

Кіра подивилася на невеличку штучну ялиночку на тумбочці в кутку, прикрашену кольоровими паперовими зірками та маленькими блискучими кульками.

– Просто диво! А я навіть не помітила... То ти майже готова до Нового року?

– Та де там.– Карина розчаровано махнула рукою,– Нічого в мене не готово, бо я не збираюся зустрічати Новий рік у цій недолугій лікарні…

– Тут я з тобою згодна – це тобі не приватна лікарня. От там дійсно можуть створити атмосферу свята…– Кіра обережно спрямувала бесіду у потрібне русло, – Але, якщо у вас бракує грошей, треба було подзвонити…

– Мам! До чого тут гроші? В приватних клініках у лікарів досвіду менше, і якщо з тобою щось не в порядку, вони все одно випхнуть тебе сюди.– Карина обвела рукою навколо.– А щодо грошей – то Сергій замдиректора великої компанії, до речі, теж логістичної, тож і з грошима в нього все гаразд…Та й у мого бюро замовлень вистачає...

– Сергій??? – Кіра зобразила на обличчі щирий подив.– Ти ж здається зустрічалася з Андрієм, і він був айтішником десь у держадміністрації… Чи я щось плутаю?

– Нічого ти не плутаєш.– Карина знов розсміялася,– Був та загув! 

– Нічого не розумію.– Кіра продовжувала грати подив,– Він же ж тобі подобався, і ви начебто збиралися одружитись…

– Одружитись? З Андрієм? – Карина роздратовано пирхнула,– Та він і нігтя Сергійового не вартий!

– Отакої…

– Авжеж! Сергій – справжній джентельмен: манери, постава, розмова… Бачила б ти як він залицявся до мене… які букети, подарунки… А зараз він з мене просто порошинки здуває, особливо коли дізнався що я…

Карина з ніжністю погладила свій живіт, який поки був ще зовсім пласким. Кіра інстинктивно теж потягнулася до свого живота, але вчасно зупинилася.

– І де ж ви познайомилися? – доволі щиро запитала Кіра.

– Моє бюро отримало чергове замовлення, і я відправила Катю, одну з своїх дизайнерок, на заміри. Вона навіть зробила передпроектну пропозицію… Але клієнт розгромив її передпроект в пух і пір’я! Катя прибігла до мене вся у сльозах. Клієнт був серйозний, і я вирішила сама взятися за цей проект. Отже, приїжджаю я на об’єкт, а там – Сергій… Мам, знаєш, мабуть це і є любов з першого погляду... Ми почали розмовляти з ним, немов були знайомі до цього сто років! Уявляєш?

– Уявляю…– зітхнула Кіра й розтягла губи у сентиментальну посмішку. Вона теж пам’ятала свою першу зустріч із Сергієм: як він прийшов до неї в кабінет і подарував їй таку посмішку, що в животі у Кіри одразу стало млосно і ноги стали немов ватні… А потім він заговорив, і через п’ять хвилин Кіра вже була ладна бігти за ним хоч на край світу…

– До речі…– Карина раптово перервала низку Кіриних спогадів,– Сергій має бути тут з хвилини на хвилину. Ми вам приготували сюрприз!

– Ще сюрприз?! – нервово розсміялася Кіра не втримавши, своїх емоцій.

– Ну да…– Карина прискіпливо подивилася на матір,– А чого це ти так занервувала?

Кіра зусиллям волі повернула своєму обличчю сентиментальний вираз.

– Тобі здалося, доню… просто у моєму житті буває так мало приємних сюрпризів… радше навпаки. Тому я так реагую… іноді. Доречі, – Кіра раптово змінила тему,–  що ти там казала про логістичну фірму?

– А, так… Ну, це просто дивне співпадіння… і у вас із Сергієм відразу буде спільна тема для розмов. 

– Це вже точно…

Тут знову рипнули двері – на порозі з’явився він…

Кіра не думала, що цей раунд буде для неї настільки важким… Її ноги знов відмовлялися слухатись, і серце відчайдушно торохтіло в грудях. Але цього разу – від гніву та обурення.

Проте вона впоралася, і за мить зобразила на обличчі чарівну посмішку. 

Сергій тримав у кожній руці по букету білих троянд. Тендітні квіти, відчувши тепло приміщення наповнили палату ніжним, але трохи сумним ароматом. Сергій широким жестом простягнув один з букетів Кірі.

– Вітаю вас, Кіра Леонідівна!

– Дякую! – Кіра граціозним рухом лівої руки прийняла букет, а праву по-чоловічому простягнула вперед для вітання,– А ви, якщо не помиляюся, Сергій?