Розділ 11

Наступного ранку мене забирає Олег. Виявляється, Руслан його не звільнив, але я не розумію, з чого це така доброта. І мені це не подобається. 

Поки їдемо на роботу, Олег разів десять запитує, як моє плече. Не хочу говорити йому, що з’явився синець, щоб він себе не звинувачував, тому коротко відповідаю, що все добре. 

А ще вирішую розповісти Олегу про Марата. Не хочу, щоб потім він дізнався про дядька Ані від неї самої. Якщо вже я дала нашим стосункам шанс, то не хочу розпочати їх з недомовок. 

— Чому брат Руслана хоче познайомитися з Анею, а сам Руслан цього не хоче? — питає Олег.

— Це довга і непроста історія. Я й сама не знаю відповіді на це запитання, — кажу. 

— Отже, сьогодні ваш вечір зайнятий? — Олег зупиняє автівку на стоянці біля ресторану і повністю повертається до мене обличчям. 

— Сьогодні так, а завтра — ні, — кажу. — Олеже, я дуже рада, що Марат хоче познайомитися з Анею. Вона і його кров, розумієш?

— Розумію, не хвилюйся, — Олег обережно торкається моєї щоки своєю долонею — і я завмираю. Ці дотики дуже незвично відчувати, але я намагаюсь не показувати, що мені ніяково. — Можна я тебе поцілую? 

Я киваю трохи невпевнено, і Олег тягнеться до мене. Тільки от торкнутись губ не встигає, тому що в бокове вікно хтось стукає, і я сіпаюсь. Бачу поруч з автівкою Христю і здивовано дивлюсь на Олега, який також щасливим не виглядає. 

— Ходімо! — каже мені, і залишаємо салон. — Що таке, Христю? 

— Доброго ранку! — дівчина погляду з Олега не зводить і ніяковіє. — Олеже, тут така справа… Двері в комору заїло і ніхто відчинити не може. 

— А я тут до чого? — дивується. — Викликайте столяра.

— Так це довго, — бурчить Христя. — Поглянеш, що там? 

Видно, що Олег не сильно-то й хоче копирсатися в замку, та й не його це обов’язок, але Христю слухає. Ми всі разом заходимо всередину, але вони йдуть до комори, а я — переодягатися. 

Коли залишаю роздягальню, помічаю, як у зал заходить Руслан. Він, як завжди, не в настрої, і, якщо чесно, зовсім не хочу з ним говорити. Вчора й так багато сказала, і який результат? Правильно, ніякого!

Йду в зал, повністю його ігноруючи, але не очікую, що Руслан піде за мною. Він мало зважає на те, що навколо офіціанти готуються до відкриття, і вирішую поговорити просто тут.

— Як твоє плече? — питає. 

— Нормально, — сухо кажу. — Не хвилюйся, свою роботу закінчу, як ми й домовлялися. 

— Я не про це хвилююсь, — хмуриться ще більше.

— А про що? — питаю. 

— Кіро Романівно, — до нас підходить шеф-кухар і тисне руку Руслану. — У нас проблема. 

— Що таке? — коли чую ось таке, кров у судинах холоне. Ненавиджу форс-мажори. 

— Сьогоднішнє постачання продукції жахливої якості. Мені довелося все назад повернути. 

— Тобто? — дивуюсь. — Ми з цими постачальниками давно працюємо.

— Так я і сам шокований, — дивується кухар. — У нас продуктів мінімум. Якщо сьогодні не буде завозу, готувати не зможемо. 

— У тебе є запасні постачальники на такий випадок? — питає Руслан.

— Є, але вони значно дорожчі, — злюсь. 

— Це не страшно. Нам продукти потрібні, — відповідає. — Знаєш, куди їхати треба? Спробуємо укласти з ним угоду на вигідних для нас умовах. 

— Ти надто самовпевнений, — фиркаю. 

— Я завжди таким був, — Руслан усміхається кутиками губ, а я наче в минуле повертаюсь. 

Так, дійсно. Руслан завжди був самовпевненим і шалено харизматичним. 

— Я зараз пошукаю контакти та спробую домовитись про зустріч, — кажу. — Ти дійсно збираєшся укласти з ними угоду? 

— Якщо умови підійдуть — то так. Шукай контакти, Кіро. Не можна гаяти часу. Наші гості можуть залишитися голодними. 

Мені нічого не залишається, як йти по свій записник і шукати потрібну інформацію. На щастя, знаходжу її швидко і телефоную туди. Домовитись про зустріч вдається одразу. Через годину треба бути там. Записую адресу на клаптику паперу і несу Руслану, який п’є каву біля барної стійки. 

— Ось адреса, — кладу перед ним папірець. — Зустріч через годину.

— Супер! — киває. — Зараз доп’ю каву і поїдемо. 

— В сенсі? — завмираю. — Навіщо тобі там я?

— Ну як навіщо? Ти ж розбираєшся у цінах і знаєш, що нам треба купити. Я, звісно, і шеф-кухаря можу з собою взяти, але не факт, що ти станеш замість нього до плити.

Я розумію, що Руслан має рацію. Я відповідальна за доставку продуктів і їхати повинна, але щось зовсім мені не хочеться залишатися сам на сам з Русланом. Я тільки від вчорашнього відійшла, а тепер нам знову доведеться говорити.

Коли ми з Русланом залишаємо ресторан, на вулиці зустрічаємо Олега. Він якраз роздає настанови своїм підопічним, але бачить нас і хмуриться. Дивлюсь на Руслана, який ніяк не демонструє своїх емоцій і прямує до свого позашляховика, і вирішую таки пояснити все Олегу.