Розділ 10

— Мені треба повертатися до роботи, — кажу і хочу піти, але Олег обережно торкається мого плеча, і я зупиняюсь.

— Ти не відповіла, — він хоче знати, чи є у нього шанс, а я боюсь зробити щось не те. 

— Ми можемо спробувати, — кажу обережно. — Тільки зрозумій мене правильно… Після минулих стосунків я боюсь довіряти чоловікам.

— Я розумію, — відповідає Олег і несподівано пригортає мене до себе. Дуже обережно, щоб не робити боляче, але мені приємно.

— Кх… кх… — чую чиєсь покашлювання і сама відступаю від Олега. Бачу Христю і її сумний вираз обличчя. — Кіро Романівно, Руслан Ігорьович просив передати, щоб ви зайшли в його кабінет. 

Ну ось, знову те саме! Якого біса Руслан від мене хоче?! 

— Дякую, Христю, — кажу, і вона швидко повертається в будівлю.

— Не йди! — хмуриться Олег. — Він надто багато собі дозволяє!

— Я розумію, але в першу чергу він мій бос. Поки що. Тому піти треба, — відповідаю. Насправді я збираюсь сказати Руслану все, що про нього думаю. Мене дістало таке його ставлення, тому хочу розставити всі крапки над “і”. 

Я залишаю Олега і повертаюсь у ресторан. Насправді плече болить, і то добряче, але я не хочу цього показувати. Олег ще більше буде картати себе, а Руслан — зловтішатися, що мене вдарив мій же чоловік. 

Наближаюсь до кабінету Руслана і стукаю. Відповіді не чую, тому штовхаю двері та переступаю поріг. Бачу його біля вікна і зупиняюсь посередині кабінету. Коли Руслан повертається до мене обличчям, розглядаю його розбиту брову і губу. Мені його зовсім не шкода. Навпаки, здається, що мало Олег йому дав. 

— Чому ти мене викликав? — питаю стримано.

— Як твоє плече? — питає і прискіпливо мене розглядає. 

— Нормально, — бурчу. — Можеш не хвилюватись — свою роботу я зроблю. Ти тому мене викликав?

—  Ні, не тому, — говорить. — Кіро, я попереджав тебе щодо романів на роботі. Твій коханець вчинив зухвало і перейшов межу. Я його роботодавець, а він…

— Набив тобі пику? — питаю прямо, а Руслан зціплює руки в кулаки. Здається, гордість його зачепила. — Називай речі своїми іменами. Ти Олегу явно програєш, тому й бісишся. І що тепер? Хочеш його звільнити? Так звільняй! Але це нічого не змінить. Ми все одно будемо разом!

Мене просто розриває на шматки від емоцій. Не можу зрозуміти, як моє щире та чисте кохання могло перетворитися у люту ненависть. Руслан сам все зруйнував, але вперто вірить, що причина у мені. 

Можливо, я і перейшла межу, але зовсім не засмучусь, якщо Руслан і мене звільнить. Немає жодного бажання залишатися тут і бачити його кожного дня. Тільки робить Руслан не це.

Він швидко наближається і штовхає мене до стіни. Не встигаю зреагувати, а він уже нависає зверху, втискаючись своїм тілом у моє. Хочу відштовхнути, але це фізично неможливо. Руслан значно сильніший. 

— Якого біса ти робиш?! — кричу, а він задоволено усміхається. Торкається долонею моєї щоки, а я завмираю. Моє тіло відгукується на його близькість, хочу я цього чи ні. Моє серце гупає об ребра, а руки тремтять.

— Що таке, Кіро? Я досі тобі не байдужий? — Руслан торкається носом моєї шиї, схилившись зовсім близько, а я боюсь поворухнутися. — А як же Олег? Він знає про твої почуття до мене?

— Пішов ти! — ціджу і знову намагаюсь вирватись, але роблю собі тільки гірше. Я наче в коконі й вирватись неможливо.

— Хіба що разом з тобою, Кіро, — Руслан так різко накриває мої уста своїми, що не встигаю нічого зрозуміти. Він намагається прорватися до рота, а я зціплюю зуби й мало не плачу. 

Та що це таке з ним сьогодні?! Руслан сам говорив, що більше ніколи мене не торкнеться! Тоді навіщо він робить це зараз?

Відчуваю смак крові та розумію, що це з його розбитої губи. Та Руслану байдуже на власний біль, то, може, мій його зупинить?

— Мені боляче! — випалюю, і він різко зупиняється. Важко дихає, все ще нависаючи зверху, а я готова розплакатись. 

Навіщо він це зробив? Хотів показати, що я ніхто? Але натомість себе опустив нижче плінтуса.

— Пробач, — чую біля вуха і хочу розсміятися йому в обличчя. 

— Відпусти мене, — холодно кажу. — Негайно! 

— Якби ж це було так просто… — я знаю, що Руслан не про цей момент говорить. Він, так само як і я, досі кохає, але… не вірить мені. 

Відпустити не може і вірити не хоче. Це просто глухий кут якийсь!

— Ти сам винен, — кажу, а голос тремтить. — Ти говорив, що завжди будеш на моєму боці. Обіцяв захищати та оберігати. Але зробив усе навпаки. Я ніколи тобі не пробачу цього. Та найбільше мені болить не це. Ти відмовився від доньки, про яку ми мріяли… Вона завжди питає, коли прийде тато, а я не можу сказати маленькому янголятку, що тато від неї відмовився… Це розіб’є їй серце. Ти мерзотник, Руслане. Ти не заслуговуєш бути батьком Ані! 

Цього разу Руслан відступає, тільки-но відштовхую його. Не озираючись, залишаю кабінет і біжу сама не знаю куди. Лиш би подалі від нього. Бажано — на інший кінець світу!

Добре, що мій робочий час підходить до кінця і я можу поїхати додому. Сьогодні просто божевільний день, тому мені терміново треба до Ані. Обійняти її міцно-міцно і набратись сил, щоб знову протистояти всьому світу.