Розділ 9

— Доброго Вечора, Аліно Вікторівно! — кажу і тільки зараз розумію, що ця жінка, точно так само, як я, не була готова до цієї зустрічі. Та якщо мені вдалося швидко взяти себе в руки, то їй — ні. 

— А ти що тут робиш? — гиркає. — Руслане, що ця жінка тут робить?

— Кіра — адміністратор у цьому ресторані, — сам Руслан здається спокійним. — Вона буде займатися підготовкою твого свята. 

— Я проти! — випалює жінка. — Знайди когось іншого на цю посаду, а її звільни! Як ти можеш працювати з цією змією? Вона зрадила тебе!

— І що? — питає Руслан. — Це не дає їй права працювати тут? 

Я не розумію суті вчинків Руслана. Він зараз на моєму боці, чи йому просто подобається дратувати власну матір? Мабуть, таки другий варіант.

— Не хвилюйтесь, Аліно Вікторівно. Одразу після вашого свята я звільняюсь, — кажу. 

— Це добре, — цідить жінка. — Нічого тобі робити поруч з моїм сином. І так стільки горя нам принесла. 

— Мамо, досить! — невдоволено випалює Руслан. — Кіро, знайди вільний столик для моїх батьків. Вони хочуть повечеряти. 

— Це доволі проблематично, — кажу прямо. — Варто було попередити мене заздалегідь про візит гостей. 

— І це професіонал? — фиркає Аліна Вікторівна. Я знаю, що вона шукає привід, щоб найболючіше мене вколоти, але піддаватись не збираюсь. 

— Те, що немає вільного столика зараз, говорить, що ресторан працює правильно. І я як адміністратор доклала до цього свою руку, — спокійно заявляю. Після моїх слів Аліна Вікторівна хмуриться ще більше, а Руслан мовчить, і це доволі дивно. — Піду шукати для вас столик. Не скажу, що було приємно вас бачити. 

Мабуть, варто було б просто змовчати, але я не змогла. Ця жінка ніколи мене не любила і завжди тиснула тим, що я з простої родини й за спиною не маю нічого. Вона не вірила, що я кохаю Руслана, і першою зраділа, коли він мене вигнав. 

— Христю, є вільний столик? — питаю в офіціантки. — Прийшли батьки Руслана Ігорьовича і хочуть повечеряти. 

— Це доволі проблематично, — хмуриться. — Зараз подивлюсь. 

Христя йде, а я розглядаю поглядом зал. Повна посадка. Схоже, Аліна Вікторівна не повечеряє у ресторані свого сина. Як прикро. 

Христя повертається через декілька хвилин і повідомляє, що один столик якраз звільнився. Оскільки я більше не хочу бачити мами Руслана, прошу дівчину провести їх до столика і прийняти замовлення. 

Сама ж займаюсь звичними справами та рахую хвилини до того моменту, як зможу поїхати додому. Ще тиждень. Один довгий тиждень — і я буду вільною. Трохи перепочину. Проведу час з донькою і згодом почну пошуки нової роботи. 

Час від часу помічаю батьків Руслана за столом. Аліна Вікторівна виглядає незадоволеною, а мені здається, що вона завжди така. Колись я навіть боялась її. Все-таки авторитетна свекруха. Але зараз якось байдуже на цю жінку і якоюсь мірою навіть шкода. 

— Мені здавалось, що ти навмисне не будеш шукати столика для моїх батьків, — чую голос Руслана за спиною і повертаюсь до нього обличчям. 

— Ти мене недооцінюєш, — кажу сухо.

— Мені здається, що я взагалі тебе не знаю, — хмуриться. 

— У мене таке ж відчуття, — шепочу. Кілька секунд ми невідривно дивимось одне на одного, і я не знаю, чого від мене чекає Руслан. Я не буду мовчати та слухати образи. Розуміння, що скоро мене тут не буде, додає впевненості. 

— Оце так сюрприз! — чую знайомий голос і бачу поруч Марата — брата Руслана. Вісім років тому йому було двадцять, і я запам’ятала його як гарного молодого хлопчину. Але зараз переді мною справжній чоловік, дуже схожий на Руслана в той час, коли ми познайомилися. — Привіт, Кіро!

— Привіт! — усміхаюсь щиро, тому що дійсно рада бачити Марата. Про нього у мене тільки хороші спогади. 

— А ви що, знову разом? — питає Марат. — Чи я чогось не розумію?

— Ми не разом, — холодно цідить Руслан. — Кіра працює тут. 

— Он воно як… — хмуриться Марат. — Все одно я радий бачити тебе, Кіро. 

— Я теж, — киваю. 

— Слухай, ти ж наче вагітною була тоді… — Марат дивиться на Руслана і, мабуть, розуміє, що не варто було про це питати, та ще й при ньому. 

— Була, — кажу спокійно. — У мене є донька. Аня. 

— Круто! — випалює Марат. — Рус, а ти бачив цю дівчинку?

Питання Марата ставить в ступор не лише мене, але й Руслана. Він помітно напружується і стискає руки в кулаки. 

— Навіщо мені це? — питає холодно. 

— Ну як? А якщо вона твоя? Хіба тобі не цікаво її побачити?

Руслан мовчить. Я знаю, чому — йому нічого сказати. Дивиться на брата і не може дати відповіді на доволі просте запитання. І хоча Марат молодший за Руслана на шість років, мені здається, що він значно розумніший. Чомусь розуміє, що Аня може бути донькою Руслана, а сам Руслан цього ніяк не може усвідомити. Він навіть не бачив її жодного разу! Навіть не намагався побачити! 

— Марате, нарешті ти тут! — до нас наближається Аліна Вікторівна і міцно обіймає сина. — Ходімо за стіл!