Розділ 7

— Між мною та Русланом уже давно нічого немає, — кажу спокійно. Навіть сама дивуюсь, як так просто це у мене виходить.  

— Це дає мені неабияку надію, — Олег торкається моїх плечей та обережно розвертає до себе обличчям. Дивлюсь в його очі й дуже хочу відчувати бодай щось. 

Людина не може настільки сильно зламатися, щоб не було шансів на нові стосунки. Але якщо поглянути на мене, то ситуація доволі плачевна. Я зламана всередині, і це починає лякати. 

— Я дійсно подобаюсь тобі? — питаю обережно.

— Так, — киває. 

— Ти маєш розуміти, що мені важко… починати щось нове. Я багато років одна, — намагаюсь пояснити.

— Я розумію. І дуже хочу, щоб ти зрозуміла, що більше не одна. Я з тобою, — Олег однією рукою торкається моєї щоки — і щось таки відгукується всередині. Ледь відчутне та слабке, але воно є, і це тішить. 

Я розумію, що Олег збирається мене поцілувати. Бачу, як його обличчя наближається до мого, але боюсь цього поцілунку, наче він у мене перший. 

Просто крім Руслана мене ніхто ніколи не цілував, і те, що зараз інший чоловік мене торкнеться, дає усвідомлення: це початок чогось зовсім нового. 

— Ви поговорили? — чую голос Ані, і Олег відпускає мене. Поцілунок так і не відбувся, але моє серце настільки сильно б’ється, наче ладне вистрибнути з грудей. — Ой! А що ви тут робите? Цілуєтесь?

— Аню! — випалюю і стрімко червонію. 

Олег усміхається і йде до моєї доньки. Сідає поруч з нею навприсядки та шепоче щось на вухо. Донька усміхається, а мені дуже цікаво, про що вони там шепочуться. 

— Що це за секрети у вас? — питаю. 

— Це наші секрети! — зовсім по-дорослому заявляє моя донечка, а я усміхаюсь. — Тобі про них знати не треба! Бувай, Олеже! Приходь до нас ще!

Аня обіймає Олега за шию і цілує в щоку. Сказати, що я здивована — це нічого не сказати, а от сам чоловік такого явно не очікував. Кілька секунд сидить незворушно, а тоді обіймає мою доньку дуже ніжно та обережно. 

У мене серце стискається від цієї картини. Я розумію, чому Аня так поводиться. Вона хоче тата, і їй не важливо, хто ним стане. 

Коли донька повертається у кімнату, я поспіхом змахую сльози, що виступають на очах, і намагаюсь опанувати себе. Олег підводиться на ноги й знову наближається до мене. Стає навпроти й сам торкається долонею моєї щоки. 

— Пробач. Я не хотів, щоб ти плакала, — шепоче.

— Це не через тебе, — кажу. Тепло його долоні зігріває. Не обпалює, як було з Русланом, але це теж непогано.

— Через кого тоді? 

— Просто я дуже сильно люблю свою доньку, і мені боляче від того, що вона росте без тата, — пояснюю. 

— Це не твоя провина, — шепоче Олег. — Ти — найкраща у світі мама. 

— А мені здається, що найгірша, — усміхаюсь крізь сльози. — Я так мало часу їй приділяю. Навіть не помітила, коли Аня так подорослішала. Хіба це нормально?

— Це не нормально, але в тебе не було іншого вибору. Хіба не так? 

Я не можу нічого сказати, тому що не шукаю собі виправдань, і Олег також це розуміє. Він більше нічого не говорить, натомість бере та обіймає. Міцно, а головне так, як мені необхідно. 

Схоже, він хоче стати мені підтримкою, і я зовсім не проти цього. Досить вже тягнути усе на собі. І головне — сподіватися на те, що колись Руслан таки одумається і захоче спілкуватися з донькою. Свою можливість він уже проґавив, і тепер я маю повне право подумати про своє особисте життя. Без Руслана.

Олег більше не робить спроб мене поцілувати. Не скажу, що засмутилася. Навпаки, так навіть краще. Не хочу поспішати. Не хочу знову помилитися. Краще йти маленькими, але впевненими кроками, ніж бігти напролом і впасти, до болю розбивши коліна. 

— Давай завтра разом на роботу поїдемо, — пропонує, коли виходжу в коридор, щоб провести його. 

— Я не знаю, — зітхаю. — Не хочу, щоб Руслан тебе звільнив. 

— У нього немає на це ніякого права, — хмуриться. — Ми скажемо усім, що зустрічаємось. Хіба це заборонено?

— Давай не будемо усім говорити, — прошу. — Не хочу чуток. Я скажу лише Руслану, якщо у нього знову з’являться якісь претензії. 

— Домовились, — Олег киває і цілує мене в щоку. 

Коли він йде, я зачиняю двері та глибоко вдихаю. Цей день був просто нескінченним, але мені сподобався. 

— Олег пішов? — у коридор виходить Аня і зацікавлено мене розглядає. 

— Пішов, — кажу. 

— Він мені подобається, — заявляє. — Гарний і так мило на тебе дивиться.

— Справді? — усміхаюсь.

— Ага, — киває зовсім по-дорослому. — Не проганяй його, мамо. Можливо, він і є твоя доля. Якщо тато не повернеться, то Олег також може стати моїм татом. А тебе він буде підтримувати та допомагати. 

— Ходи до мене, — сідаю просто на підлогу, і донька наближається. Обіймаю її міцно-міцно і боюсь розплакатись. Не хочу, щоб вона бачила мої сльози. Для неї я завжди буду сильною. Що б не сталося. — Я тебе дуже люблю, маленька.