Розділ 4

Їдемо мовчки. Мені трохи соромно перед Олегом за те, що не сказала йому правди. Та у мене дійсно були вагомі причини. Я не хочу, щоб через мене його звільнили. А Руслан це зробить. Навіть не сумніваюсь. 

— Чому ти збрехала? — питає Олег, а я вагаюсь, чи варто говорити йому правду. Та з іншого боку, краще одразу все пояснити, щоб потім не було проблем. 

— Руслан сказав, що звільнить тебе, якщо ми будемо проводити час разом, — відповідаю. 

— І ти злякалася? — усміхається. — Взагалі-то, додому я тебе везу після роботи, і цей Руслан не має жодного морального права втручатися у твоє особисте життя. 

— Не має, але він зробить усе, щоб я страждала, — шепочу. 

— Що ти маєш на увазі? — хмуриться Олег. 

— Руслан — мій колишній чоловік, — кажу. — І батько моєї Ані. Тільки… не говори про це нікому. Не хочу чуток за спиною. 

— Я схожий на пліткарку? — хмикає Олег. — Це дуже несподівано, але тепер хоча б зрозуміло, що з цим чоловіком не так. Ви погано розійшлися? 

— Дуже погано, — шепочу. — Він вважає, що я його зрадила і не визнає Аню. 

— А тепер він ще й твій бос, — цідить. — Не хочеш звільнитись? Розумію, що потрібні гроші, але… 

— Руслан порвав мою заяву на звільнення. Я не хочу скандалів. Буду працювати, поки це можливо, — пояснюю. — Саме тому нам з тобою не варто спілкуватися на роботі. Хіба що з робочих питань. Я не хочу, щоб тебе звільнили. 

— Окей. На роботі ми спілкуватися не будемо. А як дивишся на те, щоб робити це за межами ресторану? — питання Олега ставить мене у ступор. І що він хоче цим сказати? Зробити наші стосунки більш тісними? 

— Можна, — кажу і сама дивуюсь такій відповіді. — Тільки май на увазі, що часу у мене не так і багато. Я планувала взяти відпустку під час осінніх канікул доньки, а тепер не знаю навіть, як буде. 

— Кіро, я завжди готовий допомогти тобі, — Олег зупиняє автомобіль під вікнами мого будинку і повністю повертається до мене обличчям. Він дуже близько, і це бентежить. Я вже й забула, як це — бути так близько до чоловіка. — Не соромся звертатися по допомогу. Домовились? 

— Добре, — киваю. — Дякую тобі. 

Олег усміхається, а я відчиняю двері та залишаю салон. Дощ не зупиняється, тому доводиться бігти під навіс, щоб не промокнути сильно. Махаю Олегу на прощання, і він залишає мій двір. 

Чесно кажучи, мені дуже приємно від його слів. Уже давно ніхто не пропонував мені допомогу, і я зовсім забула, як це — бути за сильним чоловічим плечем. 

У квартирі тихо і горить лише нічник у кімнаті. Аня міцно спить, тому мені залишається тільки поправити її ковдру і поцілувати доньку в щоку. 

Вона так і не дочекалася мене… 

Приймаю душ і йду на кухню, щоб випити гарячого чаю. Сідаю на диван з ногами та обіймаю чашку руками. Дощ продовжує барабанити об вікна, і ця погода повністю передає мій стан зараз. 

Відчуваю, як догораю, наче свічка. Мені важко. Важко настільки, що ревіти хочеться. Але я не можу собі цього дозволити, тому що за стіною спить моя донька. 

Моє маленьке сонце, яке завжди буде мене зігрівати, навіть якщо на душі буде злива. 

Наступного ранку прокидаюсь значно раніше за Аню. Сьогодні у неї вихідний, тому донечка весь день проведе вдома одна. Тішить хоча б те, що завтра я також вдома і нарешті ми зможемо провести час разом. 

— Ти домовилася з директором про відпустку? — питає донечка за сніданком. 

— Ще ні, — кажу. — У ресторану тепер інший власник і з ним важко знайти спільну мову. 

— Давай я з ним поговорю, — несподівано заявляє Аня, а в мене кров у жилах холоне від думки, що Руслан її побачить. Не хочу, щоб він до неї наближався. Свій вибір він зробив вісім років тому і зараз не має жодного права наближатися до доньки. Хоча поки що йому це і не треба. 

— Це погана ідея, — кажу. — Він ще той іді… поганий чоловік. Я спробую сама все владнати. 

— Ну добре, — видно, що Аню засмучує ця новина, але вона намагається не показувати мені цього. 

Перед тим, як залишити доньку вдома одну, даю їй цілу купу настанов. Це вже не вперше вона цілий день одна, але все одно кожного разу мені страшно і боляче її залишати. 

Сьогодні в ресторані великий бенкет і роботи дуже багато. Я як навіжена бігаю від столика до столика, перевіряючи все, і зовсім забуваю про Руслана. Та він, схоже, про мене не забуває. 

Помічаю його біля барної стійки з чашкою кави в руках. Хочу пройти повз, тому що треба на кухню, але його холодний голос змушує мене зупинитися. 

— Якщо щось піде не так — вирахую все з твоєї зарплати.

— Хто б  сумнівався, — фиркаю і таки йду далі. 

Не встигаю заспокоїтись після його випаду, а тут чергова неприємність. Ступаю на кухню, і ноги одразу ж промокають. Вся підлога у воді, а кухарі бігають туди-сюди й намагаються перекрити воду. 

У мене шок від побаченого. Я не знаю, що робити. Під раковиною прорвало трубу і бенкет тепер під загрозою зриву.