Розділ 3

Руслан дав мені наказ зібрати усіх в кінці зміни, але я не послухалась. Сьогодні повинна працювати до п'ятої, тому власні плани через якогось там нового власника змінювати не збираюсь. 

Поки Руслана не видно, залишаю ресторан і викликаю таксі. Вже в теплому салоні пишу повідомлення Давиду, щоб усіх зібрав, а сама розповідаю про погане самопочуття. 

Знаю, що моя витівка розізлить Руслана. Він завжди був відповідальним і прагнув цієї відповідальності від інших. Але ж я написала заяву на звільнення. Хотіла розійтись спокійно. Це він відмовився її підписувати, то нехай приймає мене з моїми поганими рисами. 

Радує лише те, що встигаю забрати Аню зі школи. Вона такою щасливою стає, коли бачить мене біля входу. Біжить назустріч, а я міцно її обіймаю і до себе пригортаю. 

— Я думала, що ти не прийдеш, — шепоче. 

— Я ж обіцяла, — кажу. — Що робити будемо? Може, у кафе зайдемо? Вип'ємо какао.

— Так! — радісно вигукує донька. — Ми так давно не пили разом какао!

І то правда… Я взагалі не пам’ятаю, коли ми востаннє проводили разом час. А зараз це мені необхідно. Як то кажуть, душу відвести і не думати про Руслана. 

Міцно беру доньку за руку, і разом переходимо дорогу. Кафе розташоване у сусідньому будинку на першому поверсі, тому швидко туди дістаємось і відігріваємось гарячим какао. 

Аня розповідає про справи в школі і хвалиться хорошими оцінками. Я ж усміхаюсь і витісняю з роздумів думки про Руслана. Не можна мені про нього думати. Це нічого не змінить. Він вважає мене зрадницею, а я ніколи не пробачу йому, що прогнав мене вагітною. 

Вдома приймаю душ і вмикаю мультики. Аня лягає поруч і швидко засинає, а я перебираю поміж пальців м'яке волосся донечки і збираюсь з силами. Відчуваю, що завтра буде непростий день, але маю бути сильною. Тепер нас з Русланом нічого не поєднує. Він мені ніхто, а все, що було колись — всього лиш спогади, які я прагну забути назавжди. 

Наступного ранку проводжаю доньку до школи, а сама їду на роботу. Чесно кажучи, страшно трохи. Я не послухала Руслана і просто пішла. Не сумніваюсь, що сьогодні він мені це згадає. 

— Кіро, ви таке пропустили! — випалює Христя, коли виходжу в зал, де офіціанти готують столики до відкриття. 

— Що саме? — цікавлюсь. 

— Новий власник оголошував нові правила, — втручається Аліса, ще одна офіціантка. — За запізнення — штраф, за невиконання наказів — штраф. За повторне запізнення — звільнення. Короче кажучи, починається жесть. 

— А я-то думала, що Руслан Ігорьович хороший чоловік. Гарний такий, а характер — жахливий, — бурчить Христя. — До речі, він вас шукав, але Давид сказав, що вам довелося поїхати. 

— Кіро, доброго ранку! — до нас наближається Олег, і я бачу, якими закоханими очима на нього дивиться Христя. — Руслан Ігорьович просив передати, щоб ти зайшла до нього, коли з’явишся. 

— Добре, — кажу і розумію, що мій день зовсім не добрий. Йду в коридор, але вже там мене наздоганяє Олег і несподівано торкається ліктя. 

— Зажди! Я чув, що тобі вчора погано було. Можливо, потрібна моя допомога? — питає, а я бентежусь від його слів. Чесно кажучи, вже й забула, як це — коли хтось пропонує мені свою допомогу. 

— Дякую. Вже все добре, — відповідаю. — Але… мені приємно, що ти хвилюєшся. 

— Як це мило, — чую невдоволений голос Руслана і бачу його зовсім поруч. Схоже, він чув нашу розмову і знову зробив свої неправильні висновки. — Тільки не варто фліртувати на роботі. Тут працювати треба, Кіро!

— Ви неправильно все зрозуміли, — намагається пояснити Олег і відпускає мою руку. 

— А мені здається, що я все правильно зрозумів, — цідить. — Кіро, зайди до мене. Негайно! 

Руслан розвертається і йде, а я дивлюсь йому в спину і бажаю, щоб він крізь землю провалився. На жаль, нічого не відбувається і я змушена робити те, що він хоче. 

— Пробач. Я просто хотів допомогти, — говорить Олег. 

— Я знаю. Не переймайся, — кажу. Я справді не ображаюсь на Олега. Він то не винний, що у Руслана жахливий характер. А ще велика образа на мене. 

— Кіро, ви з Русланом Ігорьовичем знайомі? — питає, коли збираюсь йти. — Просто ваші взаємини дуже неоднозначні. 

— Ми дійсно знайомі, — кажу. — Але це було в минулому. Зараз ми абсолютно чужі. І нас нічого не поєднує.

Йду до кабінету Руслана і завмираю перед дверима, схопившись за ручку. Глибоко вдихаю і таки відчиняю двері. Переступаю поріг та отримую холодний погляд Руслана. Він сидить за столом, розслаблено відкинувшись на спинку крісла, і чекає чогось. Мабуть, пояснень, куди це я вчора зникла. 

— Ти хотів мене бачити. Щось не так? — питаю стримано, зупинившись перед ним. 

— Ти не вмієш виконувати завдання, Кіро. Як взагалі працювала тут стільки часу? — питає стримано, але погляд говорить сам за себе. — Хоча я здогадуюсь причини.

— Ти нічого про мене не знаєш, — кажу твердо. — Вчора я домовилась з донькою, що заберу її зі школи. Я не могла її підвести. 

— У тебе донька? — Руслан хмуриться ще більше. Схоже, він нічого про мене не знає. Ну звісно, навіщо йому це? Тільки-но дізнався, що я вагітна, відразу ж поставив хрест на наших стосунках.