Розділ 2

Минає перша година після відкриття, а весь персонал уже стоїть на вухах. Новина про нового власника просочилась звідкись, і тепер усі думають-гадають, хто ж це буде. 

Я також не знаходжу собі місця. Ця новина сильно вибила мене з колії. Я боюсь втратити роботу, яка є єдиним джерелом доходу, але разом з тим розумію: Аня засмутиться, що мама не зможе провести з нею час… 

— Він приїхав! — випалює Христя, забігши на кухню ресторану. Я якраз розмовляла з шеф-кухарем, але, почувши цю новину, все з голови вилетіло. — Гарний такий, але погляд холодний. Бррр! Так і не зрозуміло, нормальний він чи ні.

Опис Христі нічого мені не дає, тому вирішую сама піти та побачити цього таємничого власника. У залі зараз повна посадка, і це радує. Нехай бачить, що ресторан процвітає і нічого змінювати не треба. 

Помічаю Давида біля барної стійки. Він якраз стоїть до мене обличчям, а от новий власник — спиною. Одразу відмічаю, що він дуже високий — під два метри ростом. Темна потилиця, широкі плечі, чорний діловий костюм. Дивлюсь на нього — і серце в грудях стискається. Ні, це не може бути він! Я точно знаю, що Руслан зараз в Америці. Він полетів туди ще вісім років тому та обіцяв не повертатися!

— Кіро, йди-но сюди! — махає мені Давид, і я відмираю. Глибоко вдихаю і роблю перший невпевнений крок, а тоді й другий. Та коли відстань стає катастрофічно малою, незнайомець повертається до мене обличчям. У цей момент мій звичний світ перевертається, і я різко зупиняюсь. 

Руслан… Я не помилилася… 

— Кіро, познайомся з Русланом Ігорьовичем, — тим часом продовжує Давид. — Це наш новий директор. 

І що мені йому сказати? Вдати, що ми незнайомі? Але ж насправді це не так. Я знаю Руслана дуже добре! Цей погляд, шрам на підборідді та зімкнуті в тонку лінію губи. 

— Ми знайомі, — сухо відповідаю та уникаю прямого погляду в бік чоловіка. 

— Дійсно? — Давид не приховує здивування. 

— Так, — кажу. — Вітаю вас у нашому ресторані, Руслане Ігорьовичу. 

— Ти, мабуть, хотіла сказати “у вашому”, — холодно випалює.

Піднімаю на нього погляд і не знаю, як правильно вчинити. Відправити Руслана під три чорти? Але ж тепер він мій директор і саме від нього залежить, чи буде у мене ця робота.

— Мабуть, — так само сухо відповідаю. 

Насправді поява Руслана сильно вибила мене з колії. Я щиро вірила, що ми більше ніколи не побачимось. Він сам сказав, що та зустріч була останньою, але минуло вісім років і зараз він тут. Гарний, як і тоді, і значно доросліший. Та в моїй пам'яті він досі двадцятип'ятирічний юнак, який щиро вірить у кохання і готовий на все, лиш би я усміхалась. 

— Ходімо в кабінет, Руслане Ігорьовичу, я підготував всю звітність, як ви й просили, — втручається Давид. 

— Звітність може почекати, — заявляє Руслан. — Я хочу краще роздивитися ресторан. Наскільки я розумію, Кіра адміністратор тут. Проведеш мені екскурсію? 

— Звісно, — кажу, а голос тремтить. Я сподівалась, що у мене буде кілька хвилин, щоб втекти у вбиральню і зібратися з духом. Це занадто боляче — ось так миттєво поринати у ці очі з головою. Я не очікувала, тому не можу володіти собою… — З чого розпочнемо? 

— Сама вирішуй, — говорить. — Це ж твій ресторан, ти краще знаєш, чим можна похизуватись перед новим директором. 

Я розумію, що Руслан навмисне мене дратує. Йому це задоволення приносить. Такий сильний, впевнений у собі та самодостатній. Видно, що ці роки пішли йому на користь. 

А я все така ж бідна та нещасна дівчинка. І байдуже, що мені двадцять шість. У душі я те дівчисько, яке вперше по-справжньому закохалось… 

— Ходімо на кухню, Руслане Ігорьовичу, — стримано кажу. Звертатись до чоловіка так офіційно трохи незвично, але я готова звикнути, лиш би він не торкався теми минулого. Для себе я давно її закрила, і байдуже, що спогади досі яскраві, наче все це було тільки вчора.

Руслан тримається відсторонено, коли проходимо на кухню, і я знайомлю його з персоналом. Намагаюсь заспокоїти розбурхані почуття, поки він розмовляє з шеф-кухарем. 

Краєм ока все одно за ним спостерігаю і досі не можу повірити, що доля зіграла зі мною настільки злий жарт. 

— В кінці зміни збери усіх, — говорить Руслан, коли залишаємо кухню і йдемо коридором у бік зали. — Хочу поговорити з офіціантами. 

— Добре, — відповідаю. — Це все? 

— Так не терпиться мене позбутися, Кіро? — прямий погляд Руслана мене бентежить і дратує одночасно. 

— Я не буду приховувати, що твоя поява вибила мене з колії, — кажу, як є. — Ти обіцяв не повертатися, і, чесно кажучи, я думала, що дотримаєш слова. 

— Я не планував повертатись, але плани змінилися. Я теж не знав, що ти працюєш тут. 

— А якби знав, не купував би цей ресторан? 

— Чому ж? Так значно цікавіше, — усміхається і ховає руки в кишені штанів. — Я думав, що за ці роки ти досягла чогось. Такою амбітною була. Мріяла багато. Але зараз ти тут, звичайний адміністратор. Виходить, не знайшла собі багатого покровителя? 

— А я його і не шукала, — ціджу.