Розділ 1

— Кіро Романівно, у нас проблеми, — до мене наближається офіціантка Христя і нервово озирається назад. — Гість за третім столиком відмовляється оплачувати рахунок. 

— Я розберусь, — кажу і прямую туди. Чоловік мені одразу не подобається. Сидить як король цього світу і п'є віскі, за яке не заплатив. — Доброго дня, у вас якісь проблеми? Я адміністратор цього закладу.

— Немає у мене проблем, — п’яно заявляє. — А от у тебе вони можуть бути, якщо я поскаржусь на твою роботу. 

— Будь ласка, оплатіть рахунок, який принесла офіціантка, — мене дико дратують такі типи, але треба триматись. Це частина моєї роботи. 

— Я не збираюсь платити, — заявляє. — Вечеря мені не сподобалася, як і обслуговування. 

— Тоді мені доведеться викликати охорону, — розумію, що без допомоги не обійтися. 

— Валяй! — кидає безпечно і продовжує напиватися. 

Шукаю поглядом Олега — начальника охорони закладу, і він без слів усе розуміє. Прямує до мене і похмуро розглядає гостя. 

— Якісь проблеми? — питає Олег. 

— Наш гість відмовляється оплачувати рахунок, — пояснюю. — Викликати поліцію? 

— Навіщо? Ми дорослі люди, самі розберемось, — Олег усміхається мені та спирається на стіл, дивлячись на чоловіка. — Вийдемо на хвилинку? 

Гість явно розгублений, але на ноги підводиться. Коли ці двоє залишають зал, я йду до барної стійки, де чекає Христя. 

— Олег неймовірний, — захопливо заявляє. — Я впевнена: цей тип ще пошкодує, що так вчинив. 

На слова Христі лише усміхаюсь. В принципі, я її розумію. Олег дійсно гарний та харизматичний. У такого закохатися — раз плюнути. Високий блондин з блакитними очима та гарним тілом. Тільки от мене він зовсім не приваблює. Саме тому вважаю його лише другом. 

— Проблему вирішено, — Олег повертається через кілька хвилин, разом із гостем. Той у наш бік навіть не дивиться. Кидає на стіл кілька купюр і залишає ресторан. 

— Сподіваюсь, ти його не бив, — кажу. 

— За кого ти мене маєш? — усміхається. — Ми просто поговорили. 

— Тут більше, — говорить Христя, яка вже встигла збігати до столика і забрати гроші. 

— Схоже, гість вирішив залишити тобі хороші чайові, — усміхається Олег. 

— Схоже на те, — хмикає Христя. — Дякую. Ти мій герой. 

Дуже цікаво спостерігати за тим, як горять очі у закоханої дівчини. Колись я такою ж була… а зараз навіть не згадаю, як це — кохати без пам'яті. 

Олег ніяк не коментує слова дівчини, а мовчки повертається до своєї роботи. Я ж дивлюсь на годинник і розумію, що до закінчення зміни менше години. Це тішить. Хочу додому. Завжди так під кінець зміни. Почуваюсь вичавленим лимоном. А ще відчуття провини перед донькою не дає спокою. Я маю бути мамою в першу чергу, але необхідно працювати, щоб вона нічого не потребувала. 

— Додому? — питає Олег, коли залишаю ресторан і натягую на руки рукавиці. Сьогодні похолодало. Повітря холодне і вітер пробирає до кісток. Чує моє серце, що скоро і сніг піде. 

— Так, — кажу. — Треба викликати таксі. 

— Я підвезу. Не факт, що в таку погоду таксі приїде, а в тебе донька вдома одна, — пропонує Олег. 

— Ну, добре, — не розумію, чого це він такий добрий, адже живе Олег в іншому кінці міста. 

Він, як справжній джентльмен, відчиняє для мене двері своєї Audi та чекає, поки сяду всередину. Тільки-но залишаємо стоянку, як на лобове скло падають перші краплини дощу. 

— Жахлива погода, — бурчить Олег. 

— Так осінь, — усміхаюсь. — Не любиш осінь? 

— Зовсім, — відповідає. — Темніє швидко. День короткий. А ти що, любиш? 

— Не знаю, — знизую плечима. — Про осінь у мене лише хороші спогади, тому, мабуть, люблю. 

Кажу це, і якось так важко на душі стає. Просто спогади так невчасно накривають… І щоб не занурюватись у них, набираю донечку. 

— У мене все добре, — випалює у слухавку Аня, а я усміхаюсь. 

— Це добре, — кажу. — Я скоро буду вдома. 

— Ти на таксі? — питає донечка. 

— Ні, я з другом, — дивлюсь на Олега, а він усміхається кутиками губ. 

— З другом? — цікавиться Аня. — Може, запросиш його в гості? 

— Ну ні, донечко. Олег поспішає додому. Може, іншим разом. 

— Ну добре, — відповідає Аня. — Тоді чекаю тебе вдома. 

Донечка першою закінчує дзвінок, а я дивлюсь на телефон, а тоді на Олега. 

— У тебе дуже розумна донька, — говорить чоловік. — Скільки їй? 

— Сім, — відповідаю. — Вона у мене дійсно розумниця. І дуже самостійна. 

Я знаю, що самостійність — це не те, чим варто хвалитися. Просто Аня не мала іншого вибору і дуже швидко стала дорослою. Я забрала у неї щасливе дитинство і, мабуть, ніколи не зможу пробачити собі цього. 

Не можна звинувачувати інших у тому, що ми маємо. Всі наші проблеми через власні помилки. Вісім років тому я помилилася, закохавшись не у того чоловіка. Наслідки розгрібаю досі, але єдине, за що завжди буду йому вдячна — це моя Анюта. Він подарував мені донечку, а сам сказав, що вона не його…