Розділ 8. Частина 3. Пропив з безодні.

Дмитро відчував, як його м'язи наливаються свинцем. На кожного вбитого напівдемона припадало десять нових — ці породження гріха й людської плоті лізли вперед із фанатичною упертістю, знаючи, що в спальні зараз народжується їхній вирок і захист водночас. Дмитро опустився на одне коліно, блокуючи щитом удар важкого тесака, і відчув, як паркет під ногами починає вібрувати.

Усередині спальні Діана досягла своєї межі. Її крик, сповнений первісної муки й божественної люті, прорізав гуркіт битви. У цей момент дім, що роками вбирав Благодать Богині та нефілімську сталь Дмитра, ніби знайшов власну свідомість. Маєток Сапеги, збудований як фортеця й освячений їхнім союзом, вирішив, що більше не буде просто декорацією. Стіни коридору раптово спалахнули м'яким, перламутровим світлом. Дмитро відчув, як через підошви чобіт у нього вливається густа, тепла енергія самого фундаменту. Особняк визнав у ньому свого господаря і тепер віддавав усе накопичене за роки могутності.

— Чудово, прокидайся… — проричав він, звертаючись до самого дому.

І дім відповів. Важкі дубові панелі на стінах почали зміщуватися, виставляючи гострі, як бритви, тріски назустріч напівдемонам. Кришталеві люстри під стелею задзеленчали на частоті, нестерпній для демонічного слуху. Тварюки в коридорі почали падати, затискаючи вуха, з яких потекла кров. Це була імунна система особняка. Оранжерея Діани ожила, і квіточки, що мирно росли, перетворилися на найнесподіваніших і найефективніших зелених воїнів. Декоративні ліани, що роками підживлювалися Благодаттю Хірусін, миттєво перетворилися на живі батоги, здатні трощити кістки, декілька з них стали для нечесті шибеницею. Рослини-хижаки вистрілювали насінням, яке при контакті з плоттю напівдемонів проростало всередину, розриваючи їх ізсередини за лічені секунди, або ловили ворогів як здобич і пожирали її. У коридорі біля спальні крізь щілини паркету почали пробиватися отруйно-зелені паростки, миттєво оплітаючи ноги нападників шипованими путами. Коли один із нападників спробував стрибнути на Дмитра зверху, ворс дорогого килима на підлозі раптом подовжився й перетворився на сталеві окови, що намертво скували лапи напівлюдини. Дмитро вкинув голову й побачив, як тіні в коридорі почали згущатися, але не ворожі, а його власні — дім посилював його присутність, створюючи золоті відблиски-фантоми, які завдавали ударів разом із ним. У спальні Діана відчула, що ліжко більше не тисне їй у спину. Повітря навколо неї стало щільним і підтримуючим, ніби сама кімната перетворилася на величезну, м'яку долоню.

— Діано, зараз! Ще раз! — викрикнув Вернер.

Діана зробила глибокий, судорожний вдих. У коридорі Дмитро, відчувши цей момент через фундамент будівлі, видав переможний клич. Він більше не відступав. Дім буквально штовхав його вперед, звужуючи коридор перед напівдемонами, перетворюючи його на вузьку пастку для ворогів. У момент, коли Діана заплющилася для чергової потужної перейми, по всьому дому пройшла хвиля такої сили, що дзеркала в залах спалахнули, відбиваючи світло назад у коридор, випалюючи очі тим, хто ще намагався прорватися.

— Ще раз, Діано! Давай! — прохрипів Дмитро за дверима, розрубуючи останнього з ватажків, чия людська подоба остаточно розсипалася на попіл під його клинком.

Незважаючи на лютий опір дому та нефілімської гвардії, натиск напівдемонів став позамежним. Їх було занадто багато — народжені від людських жінок і демонічної похоті, вони мали підступність людей і силу бісів. Коли Дмитро, чиї крила вже були порізані кігтями, а меч розпечений дочервона, упав на одне коліно прямо біля порога спальні, перепона завалилася. Ворожа юрба навалилася на нього живим килимом, притискаючи до підлоги, а найпрудкіші з них, тріумфуюче оскалюючись, вибили важкі стулки дверей і увірвалися всередину. У спальні застряг запах страху й стерильності. Лікарі в жаху притислися до стін, закриваючи голови руками. Діана, яка перебувала в епіцентрі фінальної потуги, була абсолютно беззахисна. Вона бачила, як перша тінь із занесеним кістяним ножем стрибнула до її ліжка. У цю мить реальність у кімнаті не просто тріснула — вона вибухнула холодом, який був давнішим за самі зорі. У самому центрі спальні, прямо з повітря, виткалася фігура, від якої в напівдемонів миттєво залопотіла й заледеніла кров у жилах.

Це був він. Світлоносний. Ланцюги, ковані для заточення й утримування впалого Архангела, більше не скували його руки — вони лежали купою битого металу десь там, у глибині. Він усе ще був запертий у своїй Клітці, але межа між світами в цьому маєтку стоншилася настільки, що Архангел зміг спроєктувати свою істинну моць у цей простір. Він не міг по-справжньому вибратися назовні й повернутися до своєї господині, але тепер він був у змозі транслювати себе в цьому світі, як тінь, виткана зі сяйва зірок.

— ХТО. ДОЗВОЛИВ. ВАМ. ТОРКАТИСЯ. МОЄЇ. ВОЛОДАРКИ? — голос Світлоносного пролунав не у вухах, а вібрацією в кістках.

Він рухався з виворітністю змії та величчю Архангела. Впалий Архангел не просто бився — він виконував танець знищення. Одним легким рухом долоні він упіймав напівдемона, що стрибнув, у польоті: тварюка миттєво перетворилася на крижану статую, яка розсипалася на діамантовий пил від простого щигля його пальців. Світлоносний був усюди одночасно. Він ковзав між ворогами, як сяюча тінь, його примарні крила, розмахом у кілька метрів, працювали як гігантські бритви, зрізаючи голови нападникам перш, ніж ті встигали усвідомити свою смерть. Його моць була лякаючою: він не просто вбивав напівдемонів, він відправляв їх до їхніх батьків туди, звідки вони більше ніколи не виберуться й в один прекрасний момент стануть частиною святкового бенкету для його Хірусін. Один із ворогів, найзухваліший, спробував метнути клинок у Діану. Світлоносний навіть не обернувся. Він просто вигнув простір, і ніж, пройшовши крізь невидиму вирву, повернувся відправнику, прошивши його череп наскрізь.