Розділ 7. Частина 6. Примирення.

Сон прийшов як осліплювальний спалах ясності. Діана виявила себе на краю нескінченного виступу, що висів у всесвіті, де народжувалися й гасли галактики. Тут не було запаху літнього повітря чи жару оранжереї. Тут пахло вічністю — холодним, чистим каменем і абсолютним спокоєм.

Вона не поверталася. Вона знала, хто стоїть у неї за спиною. Його присутність не тиснула, як її власна моць в оранжереї, вона просто заповнювала собою весь простір, не залишаючи місця для брехні чи сумнівів.

— Ти прийшов посміятися з того, як я приміряла Твої шати? — тихо спитала Діана, дивлячись у порожнечу.

— Я прийшов показати тобі ціну свободи, про яку ти так просила, — голос Батька лунав звідусіль і нізвідки. У ньому не було зловтіхи, тільки безмежне, вікове терпіння.

Перед Діаною, прямо в порожнечі, почало розгортатися полотно ймовірного майбутнього. Вона побачила свій маєток, але він не був зруйнований. Навпаки, він розквітав. Оранжерея розрослася до небес, перетворившись на сяючий замок із живого світла. Світланка бігала доріжками, сміючись, а Дмитро... Дмитро стояв поруч, його обличчя було спокійним.

— Бачиш? — прошепотіла Діана. — Це те, чого вона хотіла. Це ідилія.

— Дивись глибше, Хранителько Рівноваги, — м'яко відповів Батько.

Картинка наблизилася. Діана відшатнулася. Дмитро не був спокійний — він був порожній. Його очі, очі великого Нефіліма, були позбавлені волі. Він рухався як маріонетка, його розум був повністю поглинутий владою дитини, перетворений на обслуговуючий персонал для її «раю». Світланка більше не малювала — її уяву було випалено, вона стала лише ретранслятором, живим мікрофоном для волі молодшої сестри. А сама Діана... вона бачила себе на троні в центрі цього саду. Вона була прекрасна, але це була краса надгробка. Вона була заперта в любові своєї доньки, як муха в бурштині.

— Вона не вміє творити, не руйнуючи чужу волю, — промовив Батько. — У неї немає противаги. У її світі немає місця для «іншого», тільки для «свого». Якщо ти ослабиш хватку зараз, з любові, то дозволиш їй поглинути тих, кого ти любиш. Вона — нерозумне заносчиве дитя з непомірними амбіціями. Тому, поки вона не навчиться людяності, не дізнається, що таке співчуття, щедрість, турбота й любов — не потурай її бажанням. Не розширюй її межі.

Картина змінилася. Світ за межами маєтку почав рушитися. Ефірні шторми, викликані примхами дитини, стирали міста. Рівновага, яку Діана клялася захищати, розсипалася на порох.

— Я чинив із тобою так не тому, що хотів зламати твою волю, — Батько вперше торкнувся її плеча, і Діана відчула тепло, якого їй не вистачало всі ці еони років. — А тому, що світло без тіні засліплює. Сила без меж стає тиранією. Ти пішла, щоб збудувати свій дім, і я дозволив тобі це, тому що ти вже знала ціну Закону. Вона — ще ні.

Діана заплющила очі, і сльози потекли по її обличчю.

— Але це так боляче — бути її в'язницею.

— Це і є справжнє материнство для нашого роду, — голос Батька почав віддалятися. — Ти не тюремник. Ти — коваль, учитель і гончар. Ти загартовуєш її дух у горнилі заборон, щоб, коли вона покине цей світ, її моць була інструментом творення, а не зброєю знищення у Всесвіті. Не бійся її ненависті. Бійся її всевладдя. Учи її, поки вона буде заперта в тілі людини, милосердя, терпіння, законів світу та всесвіту. Щоб вона була людиною не тільки зовні, а й усередині.

Сон почав танути. Останнє, що побачила Діана — це очі Батька, у яких уперше за весь час вона прочитала не холод, а відображення власного болю. Він знав, що вона відчуває, тому що відчував це кожного разу, коли вона бунтувала проти Нього.

Діана різко розплющила очі в темряві спальні. Серце калатало. Вона відчула, як дитина всередині неї поворухнулася — боязко, майже непомітно. Залізне безмов'я все ще сковувало плід, але тепер Діана не відчувала провини. Вона відчувала відповідальність. Дмитро спав поруч, його дихання було рівним. Діана обережно торкнулася його щоки. Вона знала, що завтра їй доведеться бути ще жорсткішою, але тепер за її спиною стояла мудрість вічного Батька, який знав: справжня любов іноді повинна носити маску холоду. І серце заспокоїлося. Очі знову зачинилися, і вона притулилася до теплого боку чоловіка. Ранок ще не настав, і дитя всередині неї теж було спокійне. А це — чудова можливість додивитися свої сни.

Дмитро увійшов до спальні безшумно, несучи піднос із чаєм та легким сніданком. Він бачив, як Діана, бліда й змарніла, дивиться в одну точку. Її рука все ще лежала на животі, напружена, ніби вона утримувала невидимий важіль, що не дає греблі впасти. Він відчував моць, що виходила від неї — це була не та лагідна аура, яку він звик відчувати, а сухий, розпечений гул високовольтних дротів.

— Ти маєш поїсти, — тихо сказав він, ставлячи піднос на тумбочку. — І послабити хватку. Ато того й дивись, згориш зсередини.

— Боюся, якщо я послаблю її, Дімо, вона знову почне качати свої права в цьому домі, — не повертаючись, відповіла Діана. Її голос був позбавлений барв. — Вона не розуміє компромісів. Вона розуміє тільки силу.

Дмитро присів на край ліжка. Він подивився на її руку, що скувала плід у залізному безмов'ї. Усередині нього боролися професійний інстинкт безпеки та щось нове, батьківське. Він бачив руїни оранжереї й розумів правоту Діани, але він також бачив страх в очах Світланки. І він знав, що будь-яка в'язниця з часом перетворює ув'язненого на чудовисько.