Розділ 7. Частина 5. «Я сказала тобі — досить».

Сніданок проходив у напруженій тиші, що переривалася лише мірним постукуванням ложки Світланки об край тарілки. Діана, вже переодягнена в суху й затишну сукню, повільно пила чай, намагаючись не дивитися на злощасний паркет. Дмитро гортав зведення безпеки на планшеті, але його погляд то й діло ковзав у бік вікна, що виходило у внутрішній двір.

— Мамо, тату, дивіться! — Світланка раптом завмерла з ложкою в руці, указуючи в бік оранжереї. — Сестричка каже, що їй там дуже подобається. Вона наводить лад.

Діана й Дмитро одночасно повернули голови. Скляний купол оранжереї, зазвичай прозорий і звичний, тепер виглядав так, ніби його зсередини залили розплавленим смарагдом. Крізь скло було видно, як між густими заростями ліан, які за останню годину встигли оплести весь каркас, розпускаються величезні, важкі бутони.

— Це що... лілії? — прошепотіла Діана, піднімаючись зі стільця й підходячи до вікна.

Квіти були розміром із людську голову. Їхні пелюстки, густого фіолетового й пронизливо-синього кольору, пульсували м'яким, сяючим світлом. Це сяйво було настільки потужним, що затьмарювало яскраве ранкове світло, створюючи навколо оранжереї дивне, містичне марево.

— Це не лілії, — Дмитро підійшов до дружини, його обличчя знову стало маскою з холодного каменю. — Я такого ніде не бачив. Ці квіти не просто світяться. Вони живляться ефіром чи щось на кшталт цього.

— Вони такі красиві! — Світланка підбігла до скла, притискаючись до нього носом. — Вона каже, що це її ліхтарики. Щоб у її новому саду ніколи не було темно. І вони пахнуть... пахнуть як мамині парфуми, тільки смачніше!

Діана прочинила стулку вікна, і в їдальню миттєво увірвався густий, дурманячий аромат. Він був настільки концентрованим, що в Діани на мить запаморочилася голова. Це був запах первісного лісу, змішаний з ароматом квітучого мигдалю та чогось гострого, металевого.

— Дімо, подивися на прилади, — Діана вказала на датчики клімат-контролю на стіні.

Стрілки приладів судорожно сіпалися. Рівень кисню в зоні оранжереї зашкалював, а температура там, судячи з датчиків, піднялася до тропічних 35°C, приблизно так само, як було й на вулиці.

— Вона не просто наводить лад, — Діана скочила зі стільця, ледь не перекинувши чашку. — Вона знищує мою колекцію! Дімо, там унікальні орхідеї, там найрідкісніші папороті, яким потрібна прохолода й вологість, а не це... світлове шоу!

Діана підбігла до вікна. Вигляд сяючих пульсуючих бутонів, які буквально витісняли її звичні рослини, викликав у неї напад справжньої люті, змішаної з панікою та розпачем. Вона роками вибудовувала цей мікросвіт, стежачи за кожним градусом і відсотком вологості.

— Світланко, передай своїй сестрі, що якщо вона спалить мої мадагаскарські орхідеї цим своїм сяйвом, я... я влаштую їй таку прочуханку, що мало не здасться! — Діана притисла долоню до скла, відчуваючи, як від оранжереї йде жар. — Вона обіцяла не псувати дім, але оранжерея — це теж мій дім! Мій особистий кабінет, мій спокій!

Дмитро швидко перевіряв дані на планшеті, його обличчя стало ще похмурішим.

— Температура всередині піднялася до сорока градусів, Діано. Твоя автоматика не дає ради, вона просто вийшла з ладу. Вона не просто вирощує квіти, вона повністю перебудовує біом під себе. Їй байдуже до твоїх орхідей. Їй потрібен ефірний інкубатор.

Світланка стояла біля вікна, заворожено дивлячись на те, як одна з величезних сяючих лілій повільно розгортає свої пелюстки, поглинаючи світло звичайної лампи денного світла, що висіла під стелею.

— Мамо, вона не хоче нічого спалювати, — тихо мовила Світланка, не повертаючись. — Вона каже, що твої квіти спали. А вона їх «розбудила». Вона сказала: — «Дивись, тепер вони можуть співати».

— Співати?! — Діана ледь не задихнулася від обурення. — Вони мають рости, а не співати! Дімо, там же оптимальний клімат, я вивіряла його роками! Вона перетворює мою лабораторію на якийсь Едемський ботанічний сад! Ці квіти не пристосовані жити в допотопних умовах і такому кліматі!!!

Діана буквально верещала від жаху. Її дітища, її улюблені маленькі зелені друзі опинилися в небезпеці. Вона схопила зі спинки стільця легку шаль і рішуче попрямувала до виходу на терасу.

— Я йду туди. Зараз же. І якщо я побачу бодай один засіхлий листок моєї «Монстери», я влаштую їй таку догану, що вона до самого народження сидітиме тихіше води, нижче трави.

— Постривай! — Дмитро перегородкав їй шлях. — Ти бачила показники датчиків? Там не просто жарко, там змінений склад повітря. Ми не знаємо, як твої легені відреагують на…

Діана оскаженіла ще дужче, намагаючись вирватися з чіпких рук чоловіка.

— Це мої легені, Дімо!! І моя дитина всередині! — Діана глянула на чоловіка з такою рішучістю, що він мивоволі відступив. — Якщо вона вирішила, що може безкарно виселяти моїх улюбленців заради свого комфорту, вона глибоко помиляється! Я — мати, а не просто інкубатор для її амбіцій тераформувальника.

Вона рвонула двері тераси. У обличчя вдарило незвично гаряче, густе повітря, що пахло озоном і якимось позамежно солодкими прянощами. Діана швидко закрокувала доріжкою до скляних дверей оранжереї, які тепер світилися зсередини, як гігантський смарагд.

— Діано, назад! — крикнув Дмитро, ідучи за нею, але Світланка раптом перегородкала йому шлях, схопивши за руку.