Розділ 7. Частина 3. Декорації.

Візит до медичного центру фонду був обставлений із тією ретельністю, з якою Дмитро готував свої найсекретніші операції, попри те, що про вагітність дружини Сапеги вже знало якщо не пів країни, то все місто точно. Весь персонал складався з найкращих фахівців, особисто відібраних Сапегою — людей, які вміють зберігати таємниці навіть під дулом пістолета. Дмитро вів Діану коридором. Вона все ще була блідою, і легка нудота, що стала тепер майже звичним фоном, змушувала її рухатися повільніше. Головний біль то затихав, то знову пульсував у скронях, але це був людський біль — зрозумілий, співмірний силам жінки, а не той задушливий гніт, що був раніше.

— Усе гаразд? — тихо спитав він, коли вона на мить завмерла, прикривши очі.

— Гаразд. Очі на лоб лізуть, — видихнула Діана, слабко посміхнувшись. — Природний стан для такої невдалої вагіняшки, як я. Абсолютно звичайний стан вагітної жінки, і це краще, ніж бути жертовним вівтарем.

У кабінеті УЗД на них чекав професор Вернер — звичайна людина, але яка бачила чимало незвичайного і спостерігала за свою кар'єру чимало аномалій нефілімів. Знаючи незвичайність цього сімейства, він був готовий до чого завгодно. Він очікував зіткнутися з чим завгодно, а зіткнувся з тим, що в цьому кабінеті було найрідкіснішим гостем: з абсолютною, бездоганною нормальністю. Щойно датчик торкнувся шкіри Діани, професор Вернер затамував подих. Він приготувався побачити енергетичні вихори, аномальний поділ клітин або пульсацію, що випалює датчики, як це часто бувало у нефілімів вищого порядку. Але монітор видав чисту, хрестоматійну картинку.

— Давайте подивимося на нашу маленьку затворницю, — м'яко вимовив Вернер, наносячи прохолодний гель на живіт Діани. — На екрані, у затишній глибині утроби, перебував крихітний чоловічок. Десять тижнів. Прозорі ручки, ледь помітні точки очей, мірне і точне биття маленького серця. Усе було настільки правильно, що Вернер навіть на мить розгубився.

— Дивовижно… — пробурмотів він, водячи датчиком повільніше. — Дмитре Миколайовичу, подивіться. — Десять тижнів і три дні, — констатував професор, водячи датчиком. — Фізичні показники абсолютно в нормі. Зріст, формування кінцівок, ритм серця — все йде в суворій відповідності до біологічного годинника. Жодних аномалій, Дмитре Миколайовичу. Плід розвивається як звичайна, здорова дитина.

Дмитро уважно вдивлявся в екран. Після тієї титанічної боротьби, яку він витримав, йому було важко повірити, що всередині цієї звичності ховається сила, здатна кинути виклик його власній волі. Але зараз, під його пильним контролем, дитина здавалася просто маленьким незахищеним грудком.

— Що в цьому дивовижного? У цьому щось є? — голос Дмитра був напружений, як натягнута струна. Він очікував підступу від власної дитини.

— У тому-то й річ, що нічого, — Вернер поправив окуляри, вдивляючись у показники. — Частота ударів — 165 на хвилину. КТР — рівно тридцять три міліметри. Жодних енергетичних аномалій, жодного світіння, жодних побічних проєкцій. Це... найзвичайна, здорова людська вагітність. Навіть надто ідеальна.

— То чому її стан усе ще такий нестабільний? — голос Дмитра пролунав сухо. — Непритомність, головний біль, різкі перепади настрою. Якщо плід звичайний, чому Діана так страждає?

Вернер зітхнув і поправив окуляри.

— Розумієте, Дмитре Миколайовичу, навіть звичайна вагітність — це колосальний стрес для жіночого організму. Але у випадку Діани Миколаївни ми маємо справу з неймовірно тонким настроюванням, дитина ж незвичайна, а помісь нефіліма і божества. Чого ви очікуєте? Плід не росте швидше за норму, але він вимагає ідеальних умов. Будь-який стрес, будь-який емоційний спалах або падіння цукру в крові викликають у Діани бурхливу реакцію. Її організм зараз — це високоточний прилад, який реагує на найменше коливання. Звідси і слабкість, і ці раптові втрати свідомості. Їй потрібен спокій і... стабільність фону, відчуття свободи й легкості.

Діана, яка весь цей час лежала, учепившись у край кушетки й чекаючи на катастрофу, переривисто видихнула. Вона дивилася на екран, де її дитина — крихітна і беззахисна — просто жила своїм тихим життям, не намагаючись нікого вбити чи підкорити.

— А в чому власне проблема? Минулого разу було те ж саме. Щоправда, тоді я ходила до звичайних лікарів. Вони теж нічого дивного не помітили, — тихо зауважила Діана.

Вернер на мить зам'явся, переводячи погляд з екрана на Дмитра, чиє обличчя в цей момент нагадувало маску, висічену з холодного каменю. Професор прочистив горло, намагаючись підібрати слова, які не звучать занадто лякаюче для майбутньої матері.

— Бачите ли, Діано Миколаївно... — Вернер обережно прибрав датчик і витер руки. — Проблема не в тому, що ми бачимо зараз. Проблема в тому, що ми знаємо про природу вашого чоловіка і про вашу власну сутність. Те, що звичайні лікарі визнали «нормою», для нас — статистична неможливість. У плода такого порядку на цьому терміні енергетичний фон має зашкалювати, викликаючи перешкоди на апаратурі. Це ніби ви запалили всередині себе термоядерний реактор, а прилади показали б температуру звичайного чаю.

Діана нахмурилася, підводячись на ліктях. У її погляді промайнула впертість. Їй так хотілося вірити, що хоча б цього разу все може бути просто. Просто життя, просто дитина.

— Ви хочете сказати, що вона надто добре ховається? — спитала вона, дивлячись на чоловіка.

Дмитро підійшов до кушетки і накрив її руку своєю. Його долоня була гарячою, і Діана відчула, як під шкірою чоловіка ледь помітно перекочується його власна, придушена міць.