Розділ 7. Частина 2. Вимога батька.

Кілька тижнів це крихке перемир'я зберігалося лише завдяки залізній дисципліні Дмитра. Він став примарою у власному домі: пересувався безшумно, відмовився від парфумів і навіть у думках тримав ментальний щит, щоб його потужна нефілімська аура не тривожила пильність плода. Це допомогло Діані протриматися, частково позбувшись нудоти, але не врятувало її від виснаження.

Ішов десятий тиждень. Від моменту початку токсикозу минув місяць — місяць, який перетворив квітучу жінку на бліду тінь. Рівень гемоглобіну впав до критичних позначок, а метаболізм прискорився настільки, ніби вона була марафонцем на нескінченній дистанції. Діана більше не могла приховувати правду: її тіло не могло адаптуватися, воно згорало, забезпечуючи потреби дитини.

Того ранку Діана спробувала дійти до вікна, але світ перед очима остаточно розсипався на сірі плями. Вона відчула, як усередині неї відкрилася чорна діра, що висмоктувала не лише поживні речовини, а й саму життєву енергію.

Дмитро, який чергував у сусідній кімнаті, відчув цей провал у її енергетиці за секунду до того, як вона почала падати. Він влетів до спальні, знехтувавши всіма правилами невидимої присутності.

— Тобі стає гірше, — констатував він, підхопивши її біля самої підлоги. У його голосі прорізалася колишня сталь, змішана з відчаєм. — Перемир'я закінчилося, Діано. Ти танеш. Вона… вона забирає тебе цілком.

— Ненаситна… — прошепотіла вона, але її голова безсило відкинулася на його плече.

Дмитро притиснув її до себе, і тієї ж секунди Діана скрикнула. Плід, відчувши різке вторгнення чужої, владної енергії, відреагував миттєво: пульс Діани злетів під стелю, а по кімнаті пронісся ледь помітний гул, від якого затремтіли шибки. Дитина знову вибудовувала стіну, караючи матір за близькість батька.

— Пусти мене! — задихаючись, благала Діана. — Їй неприємно… вона не пускає тебе!

Але Дмитро не відпустив. Навпаки, він розправив свої нефілімські крила, відкриваючи внутрішні резервуари, які накопичував роками.

— Слухай мене, маленька дрань, — проричав він, звертаючись не до дружини, а до тієї вольової сутності, що мучила її. — Скільки можна? Коли ти вгомонишся? Ти хочеш енергії? Тобі мало материнських сил? Бери мої! Пий мене, я дозволяю. Але не чіпай її. Інакше видеру тебе з її тіла з усіма тельбухами. Я — Нефілім, у мені безодня моці. Бери, скільки зможеш винести!

Діана завмерла. Вона відчула, як між руками Дмитра та її утробою виник невидимий, розпечений міст. Це було схоже на високовольтний розряд. Плід, відчувши колосальне джерело сили — чистої, концентрованої моці ззовні, — на мить завмер, ніби оцінюючи здобуток, а потім… жадібно переключився.

Задуха, що терзала Діану останній місяць, раптово відступила. Вона відчула, як сталевий обруч на її легенях розтиснувся. Дитина, немов крихітний, але неймовірно давній хижак, знайшла багатшу жилу. Дмитро зблід, його обличчя змарніло, а по виску скотилася крапля поту. Він фізично відчув, як щось неймовірно жадібне вчепилося в його енергетику, витягуючи сили з лякаючою швидкістю. Це було не боляче, але спустошливо.

Через пару хвилин усе стихло. Діана глибоко зітхнула — уперше за десять тижнів її легені розкрилися повністю, а нудота, ця вірна супутниця останнього місяця, відступила на задній план, перетворившись на легкий фон. Плід заспокоївся, наситившись потужністю батька, і занурився в безтурботний стан.

Дмитро обережно опустив дружину на ліжко. Його руки помітно тремтіли, а в блідо-блакитних очах стояла нелюдська втома, але він тріумфуюче посміхнувся.

— Вона… вона прийняла дарунок, — прошепотіла Діана, дивлячись на нього з жахом і нескінченною вдячністю.

— Здається, ми знайшли спільну мову, — криво усміхнувся Дмитро. — Може, вона й не від тебе. Але вона — істинна донька Сапеги. Тільки твоя кров таке може. Вона не визнає авторитетів, але вона чудово розуміє мову угод і сили. Тепер вона знає, хто тут справжнє джерело. Головне, щоб цього джерела вистачило до кінця вагітності.

Від цього дня життя в маєтку змінилося. Дмитро більше не був вигнанцем, але він став добровільним донором. Тепер кожний ранок починався з того, що він проводив годину, сидячи поруч із Діаною та тримаючи руку на її животі, дозволяючи ненародженій доньці підключатися до себе. Це була дивна, майже містична близькість. Світлана відчувала, що тато робить якийсь великий подвиг, і її любов до нього ставала ще глибшою. Але Діана, дивлячись на змарніле обличчя чоловіка, знала: ця дитина ще до народження змусила великого Нефіліма служити собі. І десятий тиждень був лише початком їхнього довгого шляху.

— Мене лякає її ненаситність. Боюся уявити, що там у мені сидить. Так, я теж була ще тим ненажерою, але я не виїдала ані Матір, ані Батька. Я поглинала надлишки Всесвіту. Могла зжерти цілу галактику, але не Батьків.

Дмитро криво усміхнувся, повільно опускаючись у крісло поруч із її ліжком. Його рухи були важкими, наче кожний суглоб налився свинцем.

— Вона не пожирає нас у звичному сенсі, — тихо відповів він, прикриваючи очі. — Вона просто не бачити меж. Для неї ми з тобою — не зовнішні об'єкти. Ми для неї і є той самий Всесвіт. І якщо ти поглинала надлишки космосу, то вона черпає з того, що найближче. З самого коріння.

Діана зблідла. Вона приклала руку до живота, відчуваючи там не тиху гавань, а потужний, розпечений реактор.