Розділ 7. Частина 1. Нове життя.

Перші дні після тієї ночі перетворилися на випробування тишею. Дмитро, чия присутність раніше заповнювала кожну кімнату маєтку впевненістю та силою, немов розчинився в тіні власного кабінету. Він не виходив до вечері, не заходив до спальні, обмежуючись короткими сухими повідомленнями через Вадима. Дмитру потрібно було переродитися. Усередині нього кипіла не ненависть до Діани — Боже упаси! — а крижана, випалювальна нутро образа на самі Небеса. Він, Нефілім, творець Імперії, Король, виявився безсилим перед небесним законом, який змусив його поступитися матеріалом нікчеми. Він почувався оскверненим не фізично, а ментально, і цей біль вимагав самотності.

Діана ж задихалася в цьому вакуумі. Для неї Дмитро був не просто чоловіком — він був її світом, нехай і не ідеальним, але він з усіх сил намагався бути таким, хоч і у своїй власній нефілімській манері, він був її якорем в океані її божественного божевілля. Кожен день його відсутності здавався їй підтвердженням її найстрашнішого страху: він її зненавидів. Вона годинами сиділа біля вікна, обіймаючи себе за плечі, і чекала, що ось-ось рухне все — їхній дім, їхнє майбутнє, їхнє кохання. У ці хвилини її не тішила навіть донька. Дитина не розуміла того, що відбувається в сім'ї, але рятувало те, що дівчинка більшу часту дня проводила в дитячому садку. І лише ввечері, дивлячись на відсторонену матір, задавалася питанням, що не так із її батьками?

Світлана підходила до матері тихо, як маленька тінь. Вона завмирала біля порога вітальні, стискаючи в руках улюблену ляльку, і дивилася, як Діана нерухомо застигла в кріслі. У свої роки дівчинка вже мала ту лякаючу проникливість, що впилася в неї від Дмитра. Вона бачила, що мати тут лише фізично, а її душа блукає десь у лабіринтах власної свідомості.

— Мам, тато скоро прийде? — запитала Света одного вечора, її голос пролунав надто голосно в цій гулкій тиші.

Діана здригнулася, повільно повернувши голову. Вона натягнуто усміхнулася, але очі залишилися холодними й сухими.

— Скоро, мила. У нього багато роботи.

Дівчинка нахмурилася. Вона знала, як тато працює. Коли він працював, від нього виходила гудяча енергія, а зараз від його зачинених дверей віяло холодом склепу. Світлана відчувала, що між батьками виросла невидима стіна, і ця стіна повільно роздавлювала їхній звичний затишний світ. Вона бачила, як мати здригається від кожного шереходу в коридорі, сподіваючись почути важкий крок чоловіка, і як гасне це світло в її очах, коли кроки виявлялися лише кроками прислуги. Світлана не йшла. Вона підійшла ближче і поклала свою маленьку долоньку на коліно матері. Діана відчула цей жест, але він відгукнувся в ній не звичною ніжністю, а гострим болем. Дивлячись на доньку, вона бачила в ній зменшену копію себе — ті самі риси, та сама порода, у ній не було нічого від нього, та й бути не могло, адже як цього, так і минулого разу Небеса обрали для неї іншого. Того, хто за їхніми піднесеними мірками ніс у собі ідеальний матеріал для створення фізичної оболонки її дитини. Не той, кому вона віддавала перевагу і хотіла (у цьому випадку її бажання ніхто брав до уваги), а той, хто мав розкішну ДНК. І усвідомлення того, що друга дитина теж нестиме в собі чужу, нехай і перероблену її тілом енергію, викликало в Діани напад задушливого сорому.

— Ти сумна, тому що тато на тебе сердиться? — пошепки спитала Света, заглядаючи матері в обличчя.

Діана зглотнула грудку в горлі. Як пояснити п'ятирічній дитині, що тато сердиться не на неї, а на саму несправедливість світобудови? Що він зачинився в кабінеті, намагаючись відмитися від почуття власного безсилля?

— Ні, сонечко. Тато просто... він шукає відповіді на важливі запитання. Іди до себе, день був довгим, ти втомилася.

Світлана слухняно кивнула, але йдучи, озирнулася. У її дитячому погляді промайнула холодна рішучість. Якщо тато ображає маму, значить, тато неправий. Тієї ночі маленька Света вперше не стала проситися до батька в кабінет, а мовчки зачинилася у своїй дитячій, розділяючи з матір'ю цю гулку, крижану ізоляцію.

Але на сьомий день тиша луснула. Дмитро увійшов до її покоїв пізно ввечері. Діана сиділа на краю постілі в шовковій сорочці, і в напівтемряві її шкіра здавалася не просто блідою, а фосфоресціюючою. Він завмер у дверях, і його ніздрі хижо затріпотіли. Повітря в кімнаті змінилося. Зник різкий звичний запах, який утворився від перебування двох людей. Це було щось інше. Тут так само пахло пахощами, орхідеями та жасмином, улюбленими парфумами дружини та її гелем для душу. І в усьому цьому з'явився новий, абсолютно ні на що не схожий, але до болю знайомий запах. Той самий, який він відчув, коли багато років тому після довгої розлуки з нею він побачив її вмираючою. Тоді вона пахла точно так само, нудотно солодко, неприродно ніжно і нестерпно манливо. І нехай зараз вона не вмирала, а виглядала абсолютно здоровою, щось у ньому здригнулося. Тіло Діани зробило диво. Будучи ІзунЕль, вона не просто прийняла чужорідний матеріал — вона переплавила його в горнилі своєї божественної природи. Уся суть Артема була відфільтрована й викинута геть, залишена була лише чиста біологічна іскра. Діана більше не пахла собою, вона пахла теплом і чимось новим, первісним. Це був запах ферментів життя, що пробудили в Дмитрі не нефіліма, а чоловіка.

Він зробив крок уперед, і його зіниці розширилися, майже повністю затопивши блідо-блакитну райдужку глибокою чорнотою. Внизу живота занило від різкого, майже болісного припливу бажання, якого він не відчував уже давно.

— Діано… — його голос, хрипкий від довгого мовчання, вібрував від нескінченної спраги.