Розділ 6. Частина 3. Старий знайомий.

Вона зупинилася біля краю могили, відчуваючи, як погляди сотень людей печуть їй спину. «Тримай, що маєш...» — знову спливло у свідомості. Вона тримала. Тримала свою тишу і свою правду, поки навколо неї кипіло море людської заздрості й страху. Коли труну опустили в землю й люди потяглися кидати ритуальні жмені землі, Діана підійшла до краю могили. Вона кинула землю останньою, подумки відпускаючи всі ті образи й колючі слова, якими Стефанія Остапівна колись щедро обдаровувала її в дитинстві. У цей момент дух бабусі остаточно розчинився в просторі, залишивши по собі лише легкий холод.

І саме цієї миті, коли земля прийняла грішницю, що покаялася, Діана завмерла. Вібрація, яку вона відчувала в маєтку, перетворилася на виразний, чистий дзвін. Немов невидима струна натягнулася між її душею і кимось, хто перебував зовсім поруч. Це не було схоже на пристрасть чи людський потяг — це був резонанс двох частот.

Вона повільно обернулася, скануючи натовп своїм неземним поглядом. Погляди людей тьмяніли в її очах, перетворюючись на сірі плями, і лише одне світіння почало пульсувати осторонь, біля старої огорожі. Там стояв молодий хлопець.

Діана завмерла. Він не був частиною похоронної процесії — судячи з простого одягу, він був одним із тих, хто потрапив на церемонію випадково. Хлопець стояв трохи віддалік, чекаючи на закінчення дійства. У його особі не було нічого зухвалого — звичайний хлопець у поношеній світлій куртці, трохи розбовтана хода людини, яка звикла проводити вечори з пляшкою пива, а не в спортзалі. Але для Діани він сяяв. У його аурі повністю була відсутня липка сірість. Його біологічне ядро випромінювало потужний, майже засліпливий сонячний блиск — той самий генетичний еталон, про який вона казала Дмитру. Чиста ДНК вищого гатунку, не зачеплена тленом, схована в оболонці простого роботяги.

Чоловік підняв голову й на мить зустрівся з Діаною поглядом. Він не відвів очей з переляку, як решта, придавлені її статусом. Навпаки, у його примружі промайнуло щось зухвале, майже оцінювальне. Він схилив голову в короткому поклоні, але це не було жестом поваги — радше, спритна маска, яку він звик надягати, коли треба було зійти за свого. Він відчував у ній споріднену силу, але сприймав її по-своєму: як хижак, що відчув гідну здобич.

Діана відчула, як ІзунЕль усередині неї ледь помітно відгукнулася, але цей відгук був дивним, із присмаком тривоги.

— «Ось він. Той, у чиїх генах немає тіні», — пронеслося в її свідомості.

Але варто було їй вдивитися глибше, за межі сяючої аури, як її чуття — гостре, як скальпель — зачепило дещо інше. За цим сонячним фасадом копошилася дрібна, розрахункова гнильця. Вона бачила це у вигині його губ, у тому, як він ледь помітно сканував поглядом її дорогу сукню, прикидаючи її вартість. Цей обранець небес був глибоко зіпсованою людиною. Хлопець, який виставить свою правду як щит, щоб приховати порожнечу в кишенях і в серці. Людина, яка виросла в тіні материнської зради й навчилася брати від жінок усе, не віддаючи нічого натомість.

Діана відчула легкий укол брезливості. Небеса справді мали дивне почуття гумору, обравши для порятунку світу біоматеріал людини, яка бачила в житті лише спосіб забутися в хмільному чаді. Але вибору не було. Їм потрібна була його ДНК, а не його душа.

Вона повернулася до матінки, яка витирала сльози хустинкою.

— Мамо, — тихо спитала Діана, — ти знаєш, хто ця людина біля огорожі? Той, у світлій куртці?

— Друг Кості, твого двоюрідного брата, Артем. Він їх привіз на своїй машині. Ти що, його не пам'ятаєш? Він в один клас із Костею ходив. На три роки старший за тебе.

— А, так. Точно, Артем, схожий, — озвалася Діана, хоча з якоїсь причини вона його зовсім не пам'ятала. Костя був старшим, і з класу восьмого вона з ним майже не перетиналася. — Просто спитала.

Вона знову перевела погляд на чоловіка біля огорожі. Артем — тепер у цього світла з'явилося ім'я — продовжував стояти нерухомо, і в його позі не було ані краплі тієї метушні, яка охопила інших. Поки сільські пліткині вправлялися в лихослів'ї, а охоронці Дмитра сканували територію, ця людина просто була.

Діана відчувала, як натягнута між ними струна резонансу починає вібрувати сильніше. ІзунЕль усередині неї не просто відгукнулася — вона вимагала зближення.

— Костю! — Діана покликала двоюрідного брата, який якраз допомагав опускати труну на рушниках.

Хлопець здригнувся, почувши своє ім'я, і швидко підійшов до неї, витираючи спітніле чоло. У його очах читався звичний страх, який вселяв статус сестри.

— Так, Діано? Щось не так?

— Хто твій друг? — Вона кивнула в бік огорожі. — Мама сказала, він привіз вас.

— А, Артем-то? — Костя здивовано звів брови, і на його обличчі відбилося щире здивування. — Діан, ти чого? Як це — хто? Це ж Артем! Ти що, серйозно його не впізнала?

Костя навіть на мить забув про свою несміливість перед статусом сестри. Він витер руки об штани й махнув у бік чоловіка біля огорожі.

— Та він же з нашого дому майже не вилазив, коли ми пацанами були! І до вас приходив. Пам'ятаєш, як він тобі гойдалки у дворі лагодив, коли ти в шостому класі їх обірвала? А як він тебе від сусідських собак захищав, коли на тебе в лісі напали? Ти тоді ще ревла.

Діана завмерла. Слова брата хлинули на неї потоком спогадів, які вона роками ховала за стіною свого нового життя і холодного величчя ІзунЕль. У голові сплив образ високого, нескладного підлітка з добрими очима й вічно збитими колінами. Артем. Той самий Артем, який завжди був із підбитим оком і розбитими кістячками на руках. Худий, дрібний забіяка перетворився на пристойного на вигляд хлопця. Дівчина здивовано не зводила очей з Артема, намагаючись зіставити того побитого цуценя з нинішнім хлопцем.