Розділ 6. Частина 1. Страх в обладунках фанатизму.

Жовтень увірвався у вікна маєтку Сапеги не золотом листя, а запахом стерильної чистоти. Для Діани час перетворився на густий, сірий кисіль. Перші десять днів після того, як згасло засліпливе світло ІзунЕль, вона не існувала для цього світу. Її свідомість завмерла в точці абсолютного нуля, десь між небуттям і поверненням. Тільки коли Дмитро, знемагаючи від власного безсилля, забрав через ритуальну близькість останні спалахи агресивної Благодаті, її тіло нарешті припинило вигинатися в судомах. Вона впала в глибокий, важкий сон, більше схожий на забуття.

Два місяці — жовтень і безкінечно довгий, дощовий листопад — Діана була тінню, прикутою до ліжка. Це не було звичайним виснаженням. Божественна енергія, що пройшла крізь неї, залишила по собі випалену пустелю. Навіть лікарі-нефіліми, привезені Дмитром, лише розводили руками. За всіма медичними показниками її внутрішні органи перетворилися на місиво: легені, серце, печінка — усе було пошкоджено на молекулярному рівні тим самим рідким світлом, якого не знала земна фізика. Діана жила лише тому, що ІзунЕль, яка затаїлася в глибині її ДНК, не дозволяла цій крихкій оболонці остаточно розсипатися. Богиня всередині неї плела нові судини замість спалених, латала тканини й змушувала кров текти венами всупереч законам біології.

Дім змінився. Колишня тиша затишного сімейного гнізда змінилася мірним гулом працюючих медичних апаратів і негучними кроками численно́го персоналу. Єва Петрівна, змінивши кухонний фартух на суворий костюм домоправительки, тепер залізною рукою керувала цим механізмом. Її обличчя змарніло, але в очах горіла рішучість зберегти порядок. Вона більше не стояла біля плити — тепер під її орудою працював цілий штат кухарів, які готували спеціальні поживні суміші для Діани. Покоївки беззвучно ковзали коридорами, підтримуючи ідеальний порядок, а біля дверей спальні цілодобово чергував медичний пост.

Неля стала для маленької Світланки єдиним оплотом звичного світу. Статус головної няні ліг на її плечі важким тягарем відповідальності. Вона переїхала до дитячої кімнати, де їй допомагав штат асистєнток, адже Дмитро вимагав, щоб за донькою стежили в чотири ока. Щоранку Неля підводила дівчинку до дверей материнської спальні, але всередину не пускала — Діана мала занадто хворий вигляд: бліда, майже прозора шкіра, опутана тонкими дротами датчиків.

Дмитро проводив у спальні дружини кожну вільну хвилину. Він сидів у глибокому кріслі, спостерігаючи за мерехтінням приладів, і в ці години його обличчя перетворювалося на обсидіанову маску. Він бачив, як вона намагається зробити вдих, як сіпаються її повіки уві сні. Листопадовий дощ стукав по стеклу, а він стискав її безвільну руку, передаючи їй частинки свого тепла, своєї нефілімської витривалості.

Грудень приніс перші справжні морози. Шибки вікон укрилися химерними візерунками, які Діана вперше змогла роздивитися, коли її свідомість остаточно прояснилася. Це сталося в середині місяця. Ранок був засліпливо білим від снігу, що випав. Діана розплющила очі й не відчула тієї гнітючої важкості в грудях, яка мучила її тижнями. Вона повільно, долаючи опір занімілих м'язів, уперлася ліктями в подушки. Тіло відгукнулося тупим болем, але воно слухалося.

— Діано? — голос Дмитра, який куняв у кріслі, пролунав хрипко. — Я хочу... встати, — прошепотіла вона. Голос був чужим, надтріснутим, але в ньому була воля.

Він не став сперечатися, хоча кожен його нерв кричав про те, щоб укласти її назад. Дмитро від'єднав датчики, допоміг їй спустити ноги з ліжка. Коли її босі ступні торкнулися холодної підлоги, Діана здригнулася. Вона почувалася новонародженим оленям — кістки здавалися крихким кришталем, а голова паморочилася від надлишку кисню.

Вона зробила один крок. Потім другий, учепившись у сталеве передпліччя чоловіка. Її серце, відновлене божественним полум'ям, забилося сильно й рівно. На третій місяць після локального кінця світу вона знову стояла на ногах. В окні відбивалося сонце, і Діана бачила в склі своє відображення: зхудла, з величезними очима, але жива. Внизу, у холі, Неля якраз одягала Світланку на прогулянку. Життя в будинку, яке перестало бути приватним і перетворилося на роботу величезного апарату безпеки, нарешті знайшло свій центр. Господиня повернулася.

Кожен крок по кімнаті давався їй ціною величезних зусиль, але Діана упрямо йшла, відчуваючи, як усередині неї прокидається життя. Це не було колишнім здоров'ям — це була складна, гібридна регенерація. Благодать Хірусін більше не випалювала її, вона застигла всередині, наче арматура в бетоні, даючи крихким людським кісткам неприродну міцність. Вона підійшла до вікна й притиснула долоню до скла. Холодний візерунок інею миттєво почав підтаювати під її пальцями, перетворюючись на краплі чистої води. Дмитро стояв за її спиною, не торкаючись, але готовий підхопити в будь-яку секунду. Його тінь накривала її, як щит.

— Скільки їх тепер, Дімо? — тихо запитала вона, кивнувши на сад, де між засніженими кущами виразно виднілися постаті в темній тактичній формі. — Рівно стільки, скільки потрібно, щоб жодна тінь не прослизнула до цього будинку, — відповів він, і в його голосі вона почула той самий брязкіт металу, який налякав її в маренні. — Тепер це не просто охорона. Це периметр. Вони віддані не державі й не закону. Вони віддані родині.

Діана обернулася. Вона побачила його руки — шрами від хімічних опіків, які він отримав, рятуючи її, уже затягнулися, залишивши на шкірі дивний, перламутровий блиск. Його крила, приховані під одягом, здавалося, заповнювали весь простір кімнати, тиснучи своєю невидимою масою. Він дійсно став іншим. У ньому більше не залишилося того бізнесмена, який шукав вигоду; залишився тільки вартовий, готовий спалити світ заради її спокою.